Справи про захист честі, гідності та ділової репутації (дифамаційні справи) завжди привертали до себе увагу громадськості та ЗМІ. З одного боку, дифамаційний позов – чи не єдиний спосіб «відбілити своє ім'я» від несправедливих нападок, а з іншого – інструмент впливових осіб у боротьбі з тими, хто викриває їхню, скажімо, не зовсім етичну діяльність.

В таких справах все у руках суддів, які можуть визнати поширену інформацію недостовірною, зобов'язати спростувати чи видалити її, а також відшкодувати моральну шкоду особі, чию честь та гідність було принижено.

Вирішуючи спір, судді повинні відмежовувати оціночні судження (суб'єктивні судження, оцінку дій, критику чи інші висловлювання, які не містять фактичних даних) від фактичних тверджень (інформації про події, речі чи явища, які можна перевірити). Фактичні твердження слід розділяти на правдиві, тобто ті, які відповідають дійсності, та недостовірні. І тільки недостовірні твердження можуть бути спростовані. При цьому судді повинні застосовувати практику ЄСПЛ, яка вимагає враховувати, що межа критики публічних осіб є набагато ширшою ніж до інших осіб, а також чи є поширена інформація необхідною для розвитку суспільної дискусії.

Свобода слова, згідно з практикою ЄСПЛ, підлягає захисту навіть у випадках, коли те, в чому звинувачували особу, виявиться неправдивим. Але тільки тоді, коли журналіст діяв добросовісно, коли він мав достатнє фактичне підгрунтя вважати, що поширює правдиву інформацію, попередньо перевіряв інформацію доступними засобами. Суд також враховує мету: поширена інформація спрямована на образу особи чи на викриття незаконних дій, розвитку суспільної дискусії навколо чутливої теми? Інколи межа у такій категорії справ дуже тонка.

Все це вимагає не просто оцінки доказів і застосування законодавства, а вивчення природи інформації та глибокого аналізу висловлювань, чого судді деколи, на жаль, не роблять. Як наслідок, суд може зобов'язати спростувати всю журналістську статтю чи заблокувати вебсайт, а не конкретну сторінку з інформацією. Такі рішення викликають багато запитань не тільки у юридичної спільноти, а й у громадськості, та фактично сприймаються як прояви цензури. Це підриває довіру до суду як незалежного та неупередженого органу, що покликаний захищати право громадян на свободу слова.

Дифамаційні справи є доволі поширеними. Українські суди щороку розглядають більше тисячі таких справ. В цьому матеріалі ми розглянемо найрезонансніші справи за останні півтора року, в яких відомі особи намагались під приводом захисту своєї честі спростувати оціночні судження чи правдиву інформацію, які вважали негативними щодо них. На прикладі цих справ спробуємо простежити основні тенденції розвитку судової практики, а також загрозу свободі слова.

Про цю справу розповідали чи не всі вітчизняні ЗМІ. Дарницький районний суд м. Києва частково задовольнив позов Віктора Медведчука у справі № 753/12294/19: визнав недостовірними певні фрази та уривки з книги «Справа Василя Стуса», зобов'язав їх видалити. На додаток, суд заборонив розповсюджувати уже надрукований тираж.

Це рішення одразу розкритикували експерти з медіаправа, адже суд вийшов за межі позовних вимог та фактично встановив цензуру (заборона публікації без дозволу В. Медведчука або без видалення вказаних уривків). Суд визнав недостовірними та зобов'язав спростувати такі фрази:

«… чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук»;

«…Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання… він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?...».

На доведення недостовірності фрази про «підтримуваного держбезпекою» позивач надав власні пояснення про те, що не співпрацював із КДБ, та листи Галузевого державного архіву СБУ про те, що «будь-яких документів про співробітництво з органами державної безпеки СРСР-УРСР не виявлено» та ін. На думку суду, «наведені докази спростовують ті обставини, що позивач співпрацював з органами державної безпеки СРСР-УРСР та поширена інформація не відповідає дійсності, а тому є недостовірною».

Втім, чи можуть власні пояснення свідчити про неспівпрацю з КДБ? Чи може відповідь архіву про відсутність документів, бути доказом, що позивач нічого спільного зі спецслужбами немає? Чи можуть такі докази спростувати фразу «наданого, підтримуваного держбезпекою»? Про яку саме підтримку тут йдеться? Такі докази викликають сумнів.

Стосовно визнання кваліфікації злочину суд зазначив: «враховуючи, що поняття «кваліфікація злочину (дій)» визначається, як кримінально-правова оцінка вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою, заява адвоката ОСОБА_4 про відповідність кваліфікації дій підзахисного не свідчить про підтримання ним обвинувачення».

Інші оспорювані фрази суд визнав оціночними судженнями, а тому відмовив у їх спростуванні. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення та відмовив позивачу у визнанні інформації недостовірною (з 9-ти фраз, які Медведчук просив визнати недостовірними, суд визнав таким лише одне речення «Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук») та у задоволенні інших позовних вимог.

У справі № 757/45270/19-ц суди всіх інстанцій задовольнили позовні вимоги про визнання недостовірною та спростування інформації про члена Вищої ради правосуддя Павла Гречківського. 20 січня 2021 року у цій справі Верховний Суд відмовив у частині щодо відшкодування 25 тис. грн моральної шкоди. Справа стосувалась висловлювань народного депутата Дмитра Лубінця та Анджея Климчука у програмі «Брифінги» на телеканалі «РАДА». Серед фраз:

«…у зв`язку з ситуацією, яка склалась навколо одіозного члена Вищої ради правосуддя…»

«... пан ОСОБА_1 всупереч Конституції подав свою кандидатуру і вдруге зайняв пост як член Вищої ради правосуддя...»

«Коли говориш про пана ОСОБА_1, таке враження, що ти говориш не про адвоката, а про якогось лідера злочинного угрупування, бо була справа про яку розказали всі засоби масової інформації, особисто Генеральний прокурор на своєму Фейсбуці показав як затримали посередника, який передавав 500 000 доларів, де прямо вказується, що ці кошти йшли пану ОСОБА_1, що він повинен був курувати справу, судову справу, і захищати інтереси однієї приватної особи».

Ці та інші висловлювання суди визнали недостовірними. У рішенні Верховного Суду вказано, що поширена інформація, враховуючи її загальний контекст, не може вважатись оціночними судженнями, а є у переважній більшості констатацією фактів зі використанням різкої лексики (застосування слів «одіозний», «лідер злочинного угрупування»), що є надмірним, з огляду на ситуацію та обставини, за яких відбувалось поширення таких висловлювань.

З такою позицією суду важко погодитись. І очевидним здається, що фраза про «ситуацію навколо одіозного члена ВРП» не може бути твердженням про факт. Адже назвавши когось «одіозним», ми висловлюємо певну суб'єктивну оцінку щодо особи, тобто це наші оціночні судження, які не підлягають спростуванню.

До того, цим рішенням Верховний Суд фактично відступив від власної практики, адже в інших справах висловлювання про «одіозних» він визнавав оціночними судженнями: «З-поміж бійців - одіозний «радикал», депутат…» (справа № 751/3058/17), «одіозна людина в м. Олександрії» (справа № 6-18124св15). Такої ж позиції дотримувалися й суди нижчих інстанцій:

• «одіозний ректор Податкової академії» (справа № 367/3899/15-ц);
  
  
• «одіозний шеф-редактор» (справа № 2-4/2008);
  
  
• «одіозний «прокурор»» (справа № 17/4062/15-ц);
  
  
• «коли той самий одіозний ОСОБА_1» (справа № 761/14171/17);
  
  
• «ОСОБА_1 «одіозна працівниця» і «одіозний архівіст»» (справа № 296/11321/18).
  
  

Висловлювання «всупереч Конституції подав свою кандидатуру» теж є оціночним судженням автора, його оцінкою про те, як відбувалось призначення. Довести це доказами (як будь-яке фактичне твердження) неможливо.

До речі, Велика палата КСУ у справі № 1-44/2019(902/19) зазначила, що «особи, які були членами Вищої ради юстиції та набули статусу члена Вищої ради правосуддя мають право подати документи для обрання на посаду члена Вищої ради правосуддя, натомість не мають бути допущені внаслідок спеціальної перевірки до участі у обранні на відповідну посаду, як такі, що не відповідають вимогам встановленим законодавством». ВП КСУ відмовила у відкритті провадження у справі та не надала офіційного тлумачення положенню Конституції про право члена ВРП бути обраним на цю посаду ще раз. На думку суду, «автори клопотання не обґрунтували підстав, які спричинили потребу в офіційному тлумаченні».

Втім, вважаємо, що навіть позиція КСУ про те, що такі особи «не мають бути допущені внаслідок спеціальної перевірки» є достатньою підставою говорити про те, що Павло Гречківський «всупереч Конституції подав свою кандидатуру».

Щодо фрази про «лідера злочинного угрупування» суд вирішив, що оскільки кримінальне провадження, про яке йдеться, закрите, то ця інформація є недостовірною. Проте, з контексту сказаного можна зробити висновок, що депутат повідомив про кримінальне провадження, яка була (тобто це достовірна інформація) і про своє враження, оцінку особи позивача (оціночне судження).

Зовсім інший підхід застосував Печерський районний суд м. Києва у справі № 757/21708/20-ц за позовом мера м. Черкас до Президента України. 25 листопада 2020 року Київський апеляційний суд підтримав його рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Справа стосувалась висловлювань Президента під час пресконференції за підсумками року перебування на посаді. На одне з питань журналіста він відповів: «Я не можу говорити про мера Черкас. Я не знаю навіть, як говорити, коли міський голова має 19 кримінальних проваджень. Хто це? Я за один стіл з такими бандитами не сяду. Його обрали, це народ. Це право народу України. Будь ласка, обирайте бандитів, якщо хочете».

Суди визнали такі висловлювання про мера оціночними судженнями: «оспорювана інформація є лише критикою, оцінкою дій, припущеннями, особистою думкою особи, що її висловлює, а тому не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності».

Вирішуючи чим є висловлювання про «бандита» суд дотримувався підходу Верховного Суду, який визнавав такі фрази оціночними судженнями й в інших справах: «Это бандит вполне себе настоящий» (справа № 753/374/17), «мажор бандит» (справа № 460/85/15-ц) «організований бандит» (справа № 725/5585/16-ц).

17 лютого 2020 року Верховний Суд поставив крапку у справі № 752/17699/18 за позовом ексмера Києва Леоніда Черновецького до журналіста видання «Наші гроші» Юрія Ніколова та ТОВ «Фейсньюз», яке поширило його публікацію. Політик вимагав 1 млн грн відшкодування моральної шкоди та спростування висловлювання «три роки кожен божий день кияни будуть платити пронирливим баригам за те, що Геніальна прокуратура за цей час так і не змогла довести очевидний факт злодійського розпилу в 2009 році Черновецьким і Юрою Єнакіївським».

Суди всіх інстанцій визнали цю фразу оціночним судженням: «спірне висловлювання не може бути визнано таким, що містить фактичне твердження про винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення та спрямоване на приниження честі, гідності і ділової репутації позивача. Вислів «злодійський розпил» не має фактичної основи, а має абстрактний, не конкретний характер. На відміну від фактів, які розуміються чітко, однозначно і не вимагають додаткових пояснень, оціночні судження допускають широке коло значень, які залежать від рівня знань та здатності особи до аналізу інформації. Фраза «злодійський розпил» носить оціночний характер. Очевидно, що розпил не може бути «злодійським» в прямому значенні цього слова, а, відтак, «злодійський розпил» не може бути фізично здійснений людиною, оскільки «злодійський розпил» не існує у світі фізичних речей. Способи використання слів в переносних значеннях безумовно не є фактом – а є оціночним судженням.

10 вересня 2020 року Голосіївський районний суд м. Києва задовольнив позовні вимоги у справі № 752/9138/19 за позовом замголови СБУ Сергія Семочка до журналістів програми «Наші гроші з Денисом Бігусом».

Недостовірними суд визнав такі висловлювання: топ-чиновник Службы внешней разведки ОСОБА_6 имеет недвижимости на миллионы долларов, родственников-россиян, бизнес в Крыму, и несет ответственность за сотни смертей…во время работы в СБУ ОСОБА_7 чрезвычайно интересовался вопросом закупки лекарств. Было установлено, что именно он ответственен за пропажу в Украине лекарств для диализа, вследствие которой погибло порядка 200 украинцев… у него есть три дома в Конча-Заспе общей стоимостью в $8 млн, его падчерица летает по маршруту «Одесса-Киева» на чартерном вертолете за $6 тысяч, а у всех его родственников, – российское гражданство».

Здавалось би, вказані фрази – дійсно твердження про факти, адже наявність майна, бізнесу у Криму чи паспорту РФ можна перевірити, а суду – надати відповідні докази. Проте цю справу СБУшник виграв не доказуючи неправдивість слів журналістів, а довівши, що «родичі», про яких йшлось у сюжеті, не є родиною відповідно до Сімейного кодексу України. У кодексі до такої категорії осіб віднесено дружину та дітей, а не падчерки, зятя, про яких говорили журналісти.

Тобто суд спростував наявність майна у цих осіб тільки тому, що позивач не вважає їх родичами. Хоча він також спростував інформацію щодо дружини Семочка, яку позивач визнав родичкою.

Як зазначають журналісти, «суддя Мазур проголосив рішення 10 вересня, однак повний текст рішення тривалий час не надавав і не публікував. Авторка сюжету Леся Іванова отримала повний текст від суду лише 16 жовтня, після чого у відведені законом строки (30 днів) було подано апеляцію. Однак виявилося, що на той момент суддя Мазур ВЖЕ видав виконавчий лист на примусове виконання рішення суду – спростувати і виплатити Семочку судові витрати. Тобто, суддя вирішив не чекати не те що апеляції, а навіть ознайомлення відповідача з рішенням суду, чим грубо порушив права відповідачів. На основі листа суду приватний виконавець, також не чекаючи апеляції, арештував рахунки – 24 каналу, ведучому програми Денису Бігусу та журналістці Лесі Івановій».

Наразі у справі відкрито апеляційне провадження.

Водночас інший СБУшник – Павло Демчина, програв у всіх трьох інстанціях свою справу № 757/22307/17-ц за позовом до голови правління Центру протидії корупції Віталія Шабуніна.

Позивач просив суди визнати недостовірною поширену у мережі Facebook інформацію: «Павло Демчина перший заступник Голови СБУ (керівник управління «К») ховає дорогущий будинок під Києвом, чотири іномарки (дві понад $ 100000 кожна) і ще купу різної нерухомості»; «В паперовій декларації (за брехню в якій в тюрму не саджали) Демчина все це вказати забув»; «Основне його завдання в СБУ – «кошмарить комєрсов» (як вони це самі називають) в інтересах друзів Президента», «Попри мізерні офіційні статки Павла Демчини, по-справжньому безбідне життя веде матір трьох дітей генерал-майора 35-річна ОСОБА_5».

Суди визнали такі висловлювання оціночними судженнями та навіть звернули увагу на наявність суспільного інтересу до Павла Демчини як публічної особи. Верховний Суд також зауважив, що «така оцінка є вираженням суб`єктивної думки відповідача, фактично коментарем на відеосюжет, підготовлений журналістами ГО «Громадське телебачення», тобто є не твердженням, висловленим особисто ОСОБА_2 про факт, а є оцінкою отриманої інформації та власними висновками від цієї інформації. Такі висновки не можуть бути ані спростовані, ані підтверджені, а тому не можуть бути предметом спору».

Ще однією гучною справою проти журналістів-розслідувачів стала справа № 758/2931/19. У ній Ігор Гладковський – син першого ексзамсекретаря РНБО Олега Гладковського, вимагав визнати недостовірною і спростувати інформацію із сюжету «Друзі Президента крадуть на оборонці (секретні переписки)», в якому йшлось про схеми розкрадання коштів в оборонній сфері.

Своїм рішенням Подільський районний суд м. Києва визнав недостовірною всю інформацію, викладену у сюжеті, що суперечить чинному законодавству. Адже частина висловів містить правдиву інформацію (наприклад, «член Ради Нацбезпеки Олег Гладковський»), інша є оціночними судженнями («обидва Гладковських… були далекими від оборонної теми») або взагалі не стосуються позивача. Такі категорії інформації не можуть бути визнані недостовірними.

Крім того, суд першої інстанції зобов'язав журналістів поширити спростування: «…була поширена недостовірна інформація про причетність Гладковського Ігоря Олеговича, як організатора схеми вимивання сотен мільйонів гривень з українського Укроборонного комплексу…».

При цьому саме таких тверджень (наприклад, Ігор Гладковський – організатор схеми) в оскаржуваному сюжеті не було. Не можна спростувати «враження» про особу, яке склалось у позивача чи у когось із глядачів відеосюжету, адже логічно, що вони можуть відрізнятись. Спростуванню підлягає конкретна фактична інформація – фрази, висловлювання, які були поширені певними особами. Але у цій справі суд першої інстанції зобов'язав журналістів спростувати сконструйовані позивачем висновки про нього самого.

На ці та інші доводи адвокатів звернув увагу Київський апеляційний суд та скасував це рішення. Касаційна скарга позивача наразі залишена без руху. Також щодо вказаного журналістського сюжету триває провадження в іншій справі № 127/18736/20 за позовом самого Олега Гладковського, де він просить не тільки спростувати інформацію, а й відшкодувати йому понад 2 млн грн моральної шкоди.

У справі № 761/37946/19 Шевченківський районний суд м. Києва задовольнив вимогу спростувати висловлювання, які Валерія Гонтарева сказала в інтерв'ю на питання журналістів щодо підпалу її будинку:

Питання: «Я правильно понимаю, что Коломойский – главный, кого вы подозреваете в произошедшем с вами?», відповідь Гонтаревої: «Да».

Питання: «Кого лично вы считаете причастным к случившемуся? Строго говоря, заказчиком?», відповідь Гонтаревої: «Вы знаете, что... мне угрожали последние пять лет...». Питання: «Говоря, что... вам угрожали, вы имеете ввиду Коломойского?» відповідь Гонтаревої: «Разумеется..».

Суд дійшов висновку, що «дана інформація не є критикою якихось дій, в ній відсутні суб'єктивна думка, переконання, оцінка дій, погляди, припущення, а є висловлюванням у формі фактичного твердження».

Рішення не було оскаржено. Цікаво, як тепер Гонтарева має спростувати, що «головний, кого вона підозрює» не Коломойський?

26 лютого 2020 року Верховний Суд ухвалив постанову у справі № 757/42/19-ц за позовом Андрія Портнова до Міністерства закордонних справ і Генеральної прокуратури та підтримав рішення судів нижчих інстанцій про визнання недостовірною інформації у кількох листах Посольства України в Канаді до Департаменту закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади.

Ці листи були підготовлені на підставі інформації, наданої Генеральною прокуратурою. У них вказувалось, що «проводяться два розслідування, пов`язані з Портновим А.В.: він підозрюється у...» та що він може бути притягнутий до відповідальності й тому Генеральна прокуратура «продовжує вважати, що ім`я пана Портнова Андрія Володимировича повинно залишатися у Списках до Положень про заморожування активів корумпованих іноземних посадових осіб…».

Портнов виграв усі три інстанції, довівши, що на той момент він не мав статусу підозрюваного, а отже поширена про нього інформація є недостовірною.

Верховний Суд став на бік позивача не звернувши увагу на доводи відповідачів про те, що фраза «he is suspected» не означає «статус підозрюваного» («he is a suspect»), а отже не могла бути врахована уповноваженими органами Канади саме в тому тлумаченні, як її інтерпретував Портнов. У листах йшлось про справи, в яких проводиться перевірка його причетності до злочинів.

Вважаємо, що у цій справі Верховний Суд надто буквально протрактував висловлювання про те, що Портнов підозрюється у злочинах та неправильно кваліфікував їх, як твердження про факт. До речі, щодо схожих листів від ГПУ Портнов виграв дві дифамаційні справи, а потім подав позов на відшкодування йому моральної та матеріальної шкоди на загальну суму майже 7 млн грн, завданої поширенням недостовірної інформації. У касації він відмовився від позовних вимог.

Ще більшу небезпеку це рішення становить для свободи слова, адже фактично Верховний Суд забороняє говорити про будь-яку причетність особи до кримінального провадження: «стверджувати про початок здійснення досудового розслідування чи наявність кримінального провадження стосовно конкретної особи можливо лише в разі, коли така особа перебуває у статусі підозрюваного чи обвинуваченого (підсудного). Висловлювання щодо причетності особи, яка не перебуває в статусі підозрюваного чи в іншому із зазначених вище процесуальних статусів, до вчинення злочину, який розслідується, свідчить про порушення особистих немайнових прав цієї особи».

Фактично це заборона згадувати особу у прив'язці до якогось кримінального провадження, поки вона не отримає підозру. І не важливо чи журналісти подали інформацію збалансовано, об'єктивно та виклали достовірні факти – будь-яка згадка про те, що розпочато розслідування чи розслідується причетність конкретної особи до вчинення злочину, порушуватиме її особисті немайнові права.

До речі, скоро Верховний Суд розглядатиме справу № 757/35116/19-ц, в якій суди визнали недостовірною фразу «забрати майно можна буде в Портнова, кримінальне провадження про незаконне збагачення якого на суму 26 мільйонів було закрито...». На думку судів, інформація є недостовірною, «оскільки створює уявлення про позивача як особу, яка причетна до вчинення кримінального правопорушення». Тобто відповідачі не повідомили достовірну інформацію про те, що кримінальне провадження було і його закрили, а сказали, що Портнов вчинив злочин. Цікава і сумнівна інтерпретація висловлювання. У цій справі апеляційний суд пішов ще далі й вказав, що «не існувало кримінального провадження щодо або проти позивача».

Звичайно, що це не єдині гучні дифамаційні справи. Варто також згадати справу № 757/72390/17-ц за позовом Голови Правління до ПАТ КБ «ПриватБанк». У ній оспорювалась фраза: «всі 36 кредитів були…підписані Головою Правління Банку з перевищенням повноважень, які надавались йому відповідними документами Банку». Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій та відмовив у задоволенні позовних вимог. Він визнав, що «інформація не містить фактичних даних, а є вираженням суб'єктивної думки та поглядів, направлених на критичну оцінку певних дій» та вказав на суспільний інтерес щодо націоналізації найбільшого приватного банку країни.

Водночас у справі № 761/37180/17 Верховний Суд залишив в силі частину рішення щодо визнання недостовірною інформації про начальника ГСУ Нацполіції: «рейдерство, вымогательство денег, фальсификация уголовных дел с целью отжима бизнеса. За три года в кресле замначальника Главного следственного управления Нацполици ОСОБА_3 выстроил целый коррупционный конвейер по поставке миллионов долларов для верхушки МВД». Суд дійшов висновку, що за відсутності вироку суду поширення такої інформації порочить честь, гідність та ділову репутацію особи.

Варта уваги й справа № 753/6932/20, в якій Дарницький районний суд м. Києва визнав недостовірною інформацію про військового прокурора: «молодий прокурор за два роки роботи в Києві обжився трьома квартирами, будинком та землею... Згідно з електронною декларацією, Микола Степанович Петришин жодного майна чи заощаджень у 2013 році не задекларував… У декларації за 2015 рік Петришин вказав 286 000 зарплати та майже 20 тисяч матеріальної допомоги, а ще...». Хоча автор викладає й аналізує відомості з декларації прокурора, суддя без мотивації визнала недостовірною всю інформацію про статки його сім'ї. При цьому зазначила, що «позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки інформація, оприлюднена автором містить суперечливі висновки, зроблені ним самостійно, без аналізу достовірних джерел інформації». Тобто суд фактично дійшов висновку, що це оціночні судження (суперечливі висновки автора) та все одно визнав їх недостовірною інформацією.

Гучною була також справа № 490/9966/19 за позовом бізнесмена Михайла Тітова до ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1». Центральний районний суд м. Миколаєва визнав оціночними судженнями, зокрема, висловлювання «стоїть за рейдерською операцією людина, про яку у Миколаєві або пошепки, або ніяк – кримінальний авторитет з няшним прізвищем «Мультик» за паспортом – Тітов… Мультик – це … такий персонаж кримінального спрямування, і це, як кажуть, не відбитий відморозок, як його хочуть… змалювати дехто. Тобто, е-е це такий кримінальний шахматист» та інші. Наразі рішення ще не набрало законної сили.

В усіх цих справах позивачі намагались «очистити своє ім'я», коли їх звинувачували у неправомірних діях чи натякали на такі. І суди вирішували їх дуже по-різному.

Наприклад, у справах, де їх звинувачували чи підозрювали у злочинах, відсутність вироку у кримінальній справі сприймалась деякими судами як доказ недостовірності інформації. В інших, суди ставали на бік відповідачів, визнаючи висловлювання оціночними судженнями, які не підлягають спростуванню.

Типовими «помилками» суддів при розгляді справ про захист честі та гідності є те, що вони:

• не оцінюють кожну фразу окремо на предмет того, чи є вона твердженням про факт, чи оціночним судженням (справи П. Гречківського, А. Портнова та І. Гладковського);
  
  
• невірно кваліфікують висловлювання як фактичні твердження («одіозний член ВРП» (справа П. Гречківського), «кого ви підозрюєте в підпалі, Коломойського? – Так» (справа І.Коломойського);
  
  
• не оцінюють чи матиме прийняте рішення «охолоджуючий ефект» на свободу вираження поглядів (заборона всього тиражу книги та подальшого згадування імені фігуранта (справа В. Медведчука), спростування всього журналістського сюжету (справа І. Гладковського);
  
  
• зобов'язують спростувати враження позивача від інформації, а не те, що було насправді сказано («організатор схеми вимивання коштів» (справа І. Гладковського), «підозрюваний у злочині» (справа А. Портнова), «родичі з паспортами РФ» (справа С. Семочка);
  
  
• виходять за рамки позовних вимог (заборона згадувати ім'я позивача, як персонажа книги, без його згоди (справа В. Медведчука);
  
  
• не враховують, що межа допустимої критики щодо публічної особи є значно ширшою, ніж до пересічної особи (справи В. Медведчука та С. Семочка).
  

Не потрібно бути експертом, щоб побачити нелогічності та суперечності в цих судових рішеннях. В стороннього спостерігача вони найперше викликають думку про те, що рішення «купили» або ж вони є проявом цензури з боку представників влади (особливо коли позивач чи відповідач впливова політична фігура). І кожен, хто наважиться сказати щось проти впливових осіб, відповідатиме за це у суді. Як наслідок, такі рішення підривають авторитет правосуддя і зводять нанівець позитивні досягнення судової гілки влади у справах, що стосуються захисту честі та гідності, а також захисту свободи слова.

Особливе занепокоєння викликають рішення Верховного Суду, які є остаточними та повинні враховуватись судами нижчих інстанцій, зокрема у справах Павла Гречківського та Андрія Портнова. В обох справах суди ухвалили рішення на користь позивачів, які мають істотний вплив на судову систему.

Чи будуть тепер й інші суди спростовувати висловлювання, що певна особа є «одіозною»? Кого ще, крім Гречківського, не можна називати одіозним? Які докази має надати відповідач, щоб довести, що позивач одіозний, якщо суд вважає, що це твердження про факт? Адже факти потрібно довести в суді.

У справі Портнова суд зобов'язав спростувати його ж інтерпретацію фрази «he is suspected». А заодно й інші пов'язані висловлювання, наприклад, що прокуратура вважає, що ім'я Портнова повинно залишатись у підсанкційному списку. Тепер це недостовірна інформація, а отже виходить, що «ГПУ не вважає, що він там повинен бути». Існує ризик, що ця резонансна справа може стати «зеленим світлом» для інших фігурантів розслідувань, які тепер подаватимуть позови проти тих, хто розповів про їх пов'язаність з кримінальними справами.

Вказані вище рішення Верховного Суду становлять загрозу свободі слова, адже вони можуть «повернути судову практику» в бік її обмеження: визнаючи недостовірними оціночні судження і спростовуючи те, що не було сказаним, а є інтерпретацією ображеного позивача. Верховному Суду однозначно слід повернутись до своєї попередньої практики, якою він визнавав такі висловлювання оціночними судженнями.

Остаточне рішення у справах Павла Гречківського та Андрія Портнова прийняли судді Максим Тітов та Євген Синельников. Ці справи ілюструють, як важливо, щоб органи суддівського самоврядування проводили належну перевірку суддів і не допускали тих, які приймають сумнівні рішення. Які кроки для цього потрібно зробити – у Карті судової реформи.