По-перше, рівень довіри до суду як до інституції серед громадян і задоволеність користувачів судових послуг — це дуже різні показники. Важливі обоє, але жоден не є "кращим", "правильнішим" і не замінює інший. На довіру чи задоволеність судовими послугами впливають такі фактори, як фізична доступність суду, зручність приміщень, наявність паперу тощо, що не стосується ширшого кола громадян. Звичайні українці ж часто досить сильно відчувають на собі вплив діяльності судів у справах, де навіть не є сторонами. Достатньо, наприклад, згадати справу Суркісів проти "Приватбанку", коли суд постановив виплатити з коштів платників податків сотні мільярдів гривень. Чи рішення про призупинення перейменування УПЦ МП у РПЦ на п'ятому році війни з Росією. Саме з таких рішень і формується довіра широкого кола українців до судової гілки влади. Важливо пам'ятати, що суд має працювати не тільки для користувачів судових послуг, а для всіх громадян, виконувати функцію стримувань і противаг, захисту прав від злочинних посягань і свавілля влади. У дослідженні про довіру користувачів судової системи, яке наводить Рада суддів, 42% опитаних зазначили, що в них виникали проблеми і вони були змушені використовувати свої зв'язки, знайомства та інші засоби впливу. Очевидно, задоволені результатом "правосуддя" були ті, хто успішно скористався зв'язками та іншими "інструментами впливу" і виграв справу. Осіб, готових давати хабарі та домовлятися "по знайомству", чинна система цілком задовольняє. Але не задовольняє суспільство в цілому. Про це існує безліч досліджень суспільної думки.

У жовтні 2020 року Центр Разумкова на замовлення Офісу Ради Європи в Україні провів соціологічне дослідження щодо ставлення українців до судів. За результатами, українським судам повністю довіряє 1,7% українців. Це лише трохи більше, ніж російським ЗМІ (0,7%), причому обидва показники знаходяться в межах статистичної похибки.

Дослідження Американської торговельної палати, проведене у вересні 2021 року в Україні, свідчить: найбільшу перешкоду для ведення бізнесу в Україні створює система судочинства. За даними EBA та Dragon Capital 2020 року, інвестори називають суди основною проблемою, яка перешкоджає їм ухвалити рішення про вихід на український ринок. Уперше за п'ять років опитування недовіра до судової системи очолила антирейтинг перешкод для іноземних інвестицій. Індекс інвестиційної привабливості, обрахований EBA у другій половині 2021 року, свідчить, що ключовим бар'єром, що стримує розвиток бізнес-клімату, є слабка судова система (так стверджують 87% опитаних). Несправедливий суд випередив інший показник — високий рівень корупції (85%).

Згідно з опитуванням, проведеним Фондом "Демократичні ініціативи" та Центром Разумкова на замовлення Фундації DEJURE навесні 2021 року, майже 80% респондентів з усієї України вважають, що у суді виграє багатша чи впливовіша сторона. А 42,7% опитаних не звернуться до суду, оскільки не вірять у можливість отримати справедливе і законне рішення.

Усі ці дані валідні і критично важливі для розуміння стану судової системи в Україні. Аналізуючи проблеми в судовій системі і обираючи способи її реформування, обов'язково слід спиратися на такі цифри, а не тільки на рівень задоволеності процесом сторін судових спорів чи наявністю паперу у судах. Тож говорити про те, що проблему недовіри до судів вигадали журналісти і громадські активісти, цілком недоречно.

Дійсно, за даними Державної судової адміністрації нині існує близько двох тисяч вакантних посад суддів в Україні. І заповнювати їх треба. Але дискусія про кількість суддів не повинна підміняти дискусію про їхню якість (компетентність і доброчесність), із якими в Україні системні проблеми. На жаль, попередні спроби реформувати судову систему цю проблему не вирішили.

Потреба заповнити вакантні місця в судах не є приводом одягнути суддівську мантію на недоброчесних та недостатньо кваліфікованих кандидатів, як це відбувається останнім часом.

Виникає запитання: чому у судах стільки вільних вакансій?

По-перше, у 2015-2018 роках, після запровадження первинного кваліфікаційного оцінювання та обов'язкового електронного декларування, за власним бажанням звільнилися понад 1,5 тисячі суддів. Очевидно, вони не хотіли проходити оцінювання або публічно звітувати про свої доходи, бо мали що приховувати.

Це створило чималі можливості для оновлення суддівського корпусу, якими, на жаль, не скористалася Вища кваліфкомісія суддів (ВККС), яка не змогла чи не захотіла адекватно розподілити для цього власні ресурси.

По-друге, значною мірою винна у браку кадрів і інша частина суддівської верхівки. Однією з основних причин є відсутність Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яку було розпущено у 2019 році. Новий склад ВККС мав бути вибраний тоді ж, але цього не сталося через саботаж реформи з боку Вищої ради правосуддя (ВРП) і рішення Конституційного Суду про її неконституційність. Таким чином, судді і суддівські органи самі створили ситуацію, за якої тривалий час був відсутній ключовий суддівський орган, відповідальний за добір суддів.

По-третє, ВРП із 2019 року тягнула з призначенням суддів, щодо яких ВККС здійснила перевірку і надала позитивні рекомендації. Навіть коли серед кандидатів були дійсно доброчесні судді. Приміром, у березні 2019 року ВККС відмовила у призначенні на посаду судді ВС доброчесному судді Бахмацького районного суду Павлу Пархоменку, який тоді ж отримав звання "Честь року" за свою правозахисну діяльність у сфері прав дітей. Інший приклад — Катерина Застрожнікова, яку ВРП не призначала через те, що вона — дружина "надто незалежного" судді Віктора Фоміна, який арештував майно сина Авакова у "справі рюкзаків" і ухвалив багато інших законних рішень, які не подобалися суддівській мафії і її політичним патронам.

Зараз під соусом "кадрового голоду" ВРП намагається "протиснути" у суддівські лави недоброчесних кандидатів: 91 зі 135 кандидатів у судді, поданих ВРП на призначення президентом, мають негативний висновок Громадської ради доброчесності. Зауважимо, що призначення суддів із негативним висновком ГРД без подальшого рішення ВККС є незаконним. Проте Президент Зеленський уже призначив 21 недоброчесного суддю зі списку. Серед решти рекомендованих ВРП, але ще не призначених кандидатів — сумнозвісний суддя Майдану Віктор Кицюк, суддя з купою сумнівних статків Інна Отрош, донька голови Національної асоціації адвокатів України Олена Ізовітова-Вакім. Їх призначення, по-перше, не вирішить питання кадрового голоду, а по-друге, у питанні якості суддівського корпусу явно відштовхне нас у далеке минуле.

Окрім цього, недоброчесні представники судової влади хочуть втамувати "кадровий голод" суттєвим скороченням етапів набору суддів з трьох до одного. Цього в жодному разі не можна допустити, оскільки таке рішення означатиме повернення судової влади до 2010 року, коли процедури відбору суддів були лише формальністю, а призначав і звільняв суддів одноособово чи за погодженням з іншими судовими і партійними бонзами тодішній заступник голови Адміністрації Януковича Андрій Портнов. Одним із надбань Революції Гідності стало утвердження в Конституції положення про те, що судді мають бути компетентними і доброчесними. Саме для цього існують органи суддівського врядування — ВККС і ВРП, які покликані перевіряти суддів на доброчесність та звільняти за порушення. Мета судової реформи — зробити так, аби ці органи реально очищували судову систему, а не сприяли поширенню в ній корупції і свавілля. Саме тому скорочення перевірки на доброчесність прямо суперечить меті судової реформи.

До того ж, для контролю за доброчесністю суддів з боку громадськості була створена Громадська рада доброчесності, яка, втім, не бере участі в доборі суддів першої інстанції. І національні експерти, і міжнародна спільнота (країни G7) виступають за надання ГРД цих повноважень, щоби забезпечити доброчесність таких суддів. Із цієї точки зору процедур добору суддів першої інстанції мають бути, навпаки, посилені.

Звісно, деякі процеси добору суддів можна оптимізувати. Наприклад, кандидатам у судді (себто юристам зі значним досвідом) немає потребі цілий рік перед зайняттям посади навчатися у Школі суддів. Але подібні процедурні кроки можна врегулювати рішенням майбутньої ВККС, без законодавчих змін.

Резюмуючи, нестача суддів — це ситуація, яка виникла великою мірою завдяки самим представникам судової системи. І судова система цілком спроможна цю ситуацію вирішити. Для цього потрібні ефективні, доброчесні і компетентні органи суддівського врядування, які мають стежити як за належною якістю, так і за кількістю суддівського корпусу. Тому зараз єдиний шлях — дочекатись очищення ВРП і створення нової ВККС, які мають запустити відразу два важливі процеси: набір нових кадрів і закінчення перевірки чинних суддів на доброчесність і відповідність професійним якостям.

Якщо подивитися на цифри, виявиться, що "тотальне недофінансування" судової влади — також міф. За даними проекту "Ціна держави" від CASE, Україна входить у топ-5 (!) країн у світі за рівнем витрат на правопорядок і верховенство права у співвідношенні до ВВП. Ми виділяємо на цю сферу понад три відсотки всіх коштів, які генерує наша економіка.

При цьому за даними Світового Банку та МВФ за рівнем верховенства права наша держава посідає аж 158 місце у хвості списку — поруч з Еквадором і Гамбією.

В українському бюджеті на 2022 рік тільки на загальні суди закладено 19 мільярдів гривень. І це на 2 млрд гривень більше, ніж минулого року. До речі, загальний бюджет судової влади складає 22,5 мільярди грн. Для порівняння, 5 млрд гривень — це дефіцит у бюджеті-2022 у програмі закупівель життєво важливих ліків.

На що ж ідуть кошти платників податків? Виявляється, що сама ж судова влада використовує їх, м'яко кажучи, неефективно.

По-перше, починаючи з 2016 року, понад 45 мільйонів гривень було витрачено на виплати недоброчесним суддям, яких звинувачують у корупції.

По-друге, кошти платників податків витрачаються не тільки на зарплати чинним суддям, а й на утримання тих, хто пішов у відставку. Згідно з законом, щомісячне довічне утримання судді після відставки становить від 80 до 90% його заробітної плати. Судді місцевого суду станом на 2021 рік отримують близько 70 тисяч зарплати, вищого спеціалізованого — 120 тисяч, Верховного Суду — 180 тисяч. Щомісяця близько 16 суддів ідуть у відставку. Зараз на почесному утриманні держави — 3630 суддів, і лише за січень 2022 року на довічне грошове утримання їм було виділено 330 мільйонів гривень.

Багато суддів, які отримують це довічне утримання — недоброчесні. У 2016 році розпочалась процедура кваліфікаційного оцінювання чинних суддів, за результатами якої тих з них, які не відповідають критеріям доброчесності, мали б звільняти без права на довічне утримання. Проте ВРП замість того, щоб звільняти суддів, приймала рішення про їх звільнення у відставку. За таких умов довічне утримання за суддями зберігається.

Так, у 2016 році суддю Малиновського райсуду Одеси Олексія Бурана затримали на хабарі у півмільйона гривень. Під час обшуку в будинку суддя почав відстрілюватися від детективів НАБУ та поліції. Суд розглядає справу уже п'ятий рік. ВРП відправила суддю Бурана у почесну відставку у червні 2019-го.

Завдяки ВРП безбідну пенсію має й екссуддя Олевського райсуду Житомирської області Віктор Волощук — у 2015-му він виїхав на зустрічну смугу й збив 21-річного мотоцикліста. Від отриманих травм хлопець помер того ж дня. Після загибелі хлопця місцеві мешканці майже добу перекривали дорогу з вимогою провести чесне розслідування. У 2020-му суддю Волощука засудили до 4,5 років, а потім одразу звільнили від покарання по амністії. За 20 днів до цього вироку ВРП відправила суддю Волощука у почесну відставку.

Якщо розрахувати орієнтовний обсяг коштів, що витрачаються на суддів, яких звільнили у відставку замість звільнення, на підставі даних Пенсійного фонду України, це становитиме приблизно 30,17 млн грн щороку.

Ці кошти можна було б спрямувати на забезпечення реальних фінансових потреб судової влади. Зокрема, забезпечення нормальною заробітною платою працівників апаратів судів, а самі суди — конвертами і марками.

У лютому 2021 року заступник міністра фінансів Роман Єрмоличев розкритикував неефективне використання бюджетних коштів Державною судовою адміністрацією. Річ у тім, що в деяких місцевих судах середньомісячна заробітна плата працівників апаратів сягає розміру до 30 тисяч грн, а в інших — ледь сягає 5 – 6 тисяч гривень. Методика розподілу бюджетних коштів між судами, а отже і нерівність оплати праці одних і тих же працівників у різних судах — відповідальність Державної судової адміністрації. Голову ДСА, своєю чергою, обирає Вища рада правосуддя, але вже не перший рік не може обрати: цим органом, який розподіляє бюджет у 19 млрд грн, уже кілька років керують різні т.в.о., а сама інституція погрузла в корупційних скандалах.

Таким чином, корінь проблеми судової системи лежить не в нестачі фінансування, а в сумнівному менеджменті судової влади та тотальній корумпованості, через яку судова система неефективно витрачає кошти платників податків.

Ця проблема вирішується, у першу чергу, обранням доброчесних і компетентних органів суддівського врядування, відповідальних за витрачання бюджетів судової влади.

Звісно, якщо б реформа хоч раз вдалася, і судовій владі в Україні довіряла більшість громадян, то, напевно, питання реформування не стояло б на порядку денному кожної політичної влади.

Однак, дослідження громадської думки вказують на протилежне:

• Опитування Демініціатив та Центру Разумкова у 2019 році показало, що лише 2% населення вважає очищення українських судів ефективним.
  
• У жовтні 2020 року українським судам довіряло лише 1,7% громадян України.
  
• У березні минулого року 63% громадян назвали судову реформу частково чи повністю провальною і лише 5% – частково чи повністю успішною.
  
• 69% вважають недостатніми зусилля влади щодо судової реформи.
  
• Майже 80% українців думають, що у суді виграє багатша чи впливовіша сторона.
  
• У 2021 році більше 50% українців (у тому числі 60% виборців Зеленського) виступили за ліквідацію ОАСК — символу корупції у судовій владі.

Усе це свідчить про величезний запит громадян на зміни у судовій системі, які так і не відбулися.

Звісно, деякі точкові спроби реформувати суди в Україні все ж були успішними. Варто згадати революційне створення Вищого антикорупційного суду за участі незалежних міжнародних експертів, до якого не потрапив жоден недоброчесний кандидат. Петру Порошенку довелося пройти шлях від активного критика до адепта створення ВАКС, а команда Зеленського де-факто завершила створення суду.

За 2 роки існування ВАКС зміг винести вироки щодо 66 осіб, з яких 5 народних депутатів та 15 суддів. 27 осіб отримали реальний строк від 2 до 9 років позбавлення волі. Не забарились вироки і проти суддів-хабарників і навіть нардепів. Це при тому, що справи про корупцію топ-чиновників — неймовірно складні і можуть слухатись у суді роками.

Щоби масштабувати успіх ВАКС на усю судову систему в Україні, механізм його створення було перенесено на дві ключові інституції суддівського врядування — Вищу кваліфікаційну комісію суддів та Вищу раду правосуддя. До відбору нових членів ВККС (своєрідного hr-департаменту судової влади) та очищення ВРП ("ради директорів" судової влади) було долучено міжнародних експертів з бездоганною репутацією. Ці експерти мають вирішальний голос у складі Конкурсної комісії, що перезапустить ВККС, та Етичної ради, що очистить ВРП. Якщо реальне очищення ВРП та ефективний перезапуск ВККС відбудуться, за кілька років судова влада в Україні наповниться гідними, доброчесними суддями, здатними забезпечити для українців омріяний справедливий суд для всіх. А самі судді нарешті перестануть потерпати від тиску, політичних впливів, корупції і неефективності.

Не варто забувати і про нагальну необхідність реформувати два інші суди — Конституційний Суд та сумнозвісний Окружний адміністративний суд міста Києва. Ці обидві інстанції можуть зупинити чи навіть вбити важливі реформи в Україні — так вже сталось із електронним декларуванням та спробою заблокувати конкурс на керівника САП. Це буде продовжуватись і надалі, аж поки розплідник судової корупції — ОАСК — не буде ліквідовано, а для конкурсного відбору у Конституційний Суд буде створено єдину доброчесну конкурсну комісію.

Крім того, існує чимало інших важливих питань — виконання судових рішень, судова експертиза, оптимізація "судової карти" тощо, без яких судова реформа буде неповною. Водночас, першочергово слід навести лад у головних інституціях — ВРП, ВККС, КС і ОАСК, — і коли це буде нарешті втілено, необхідність у постійному реформуванні судової системи може відпасти.

Прагнення деяких представників судової влади визначити у законодавстві поняття доброчесності є нічим іншим, як відображенням юридичного позитивізму, своєрідного радянського фетишу — "усе треба визначити у законі". Але є поняття (наприклад, верховенство права, доброчесність, гідність, справедливість), які неможливо визначити ні в законі, ні в іншому писаному акті права, бо будь-яке таке визначення неодмінно призведе до неприпустимого звуження чи спотворення цих понять. Саме для цього і потрібні судді, які можуть такі складні юридичні категорії, не визначені в законі, витлумачити і допасувати до реальних життєвих обставин.

Доброчесність — поняття, що тісно пов'язано зі етикою, прийнятною у конкретній сфері, у якій воно застосовується (суддівська, адвокатська, прокурорська тощо), а також розкривається через певні принципи. Суддівська доброчесність визначається через міжнародно визнані Бангалорські принципи поведінки суддів, закріплені в українському Кодексі суддівської етики, затвердженому з'їздом суддів України у 2013 році. Саме цими принципами під час перевірки кандидатів на посади у судовій владі послуговувались Громадська рада доброчесності і Громадська рада міжнародних експертів, які на їх основі розробили власні індикатори визначення доброчесності. Із аналізом практики Верховного Суду у спорах щодо доброчесності суддів можна ознайомитись тут. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду доброчесність визначено як "необхідну морально-етичну складову діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах доброго ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов`язків та здійсненні правосуддя". Таким чином, поняття доброчесності доволі чітко розкрите через його складові-принципи, розроблені міжнародними інституціями та українськими суддями, практику ГРД та ГРМЕ, рішення суду, та не потребує додаткового законодавчого закріплення.

Водночас, масове нерозуміння суддями такої базової для правника категорії свідчить про величезні прогалини і перекоси в освіті правників в Україні і про необхідність ґрунтовної реформи правничої освіти.

Подібна риторика про "іноземне управління" та "іноземних агентів" однозначно нагадує російську пропаганду, яку поширюють, у тому числі, особисто президент РФ Путін і його кум і агент в Україні Медведчук. Зокрема, у зверненні напередодні визнання Росією так званих республік ОРДЛО 22 лютого Путін висловився про те, що "незалежних судів в Україні немає, а на вимогу Заходу київська влада віддала представникам міжнародних організацій переважне право відбору членів ВРП і ВККС". Це продиктовано передовсім небажанням ворога остаточно випускати Україну з-під свого впливу, який здійснюється в тому числі через судову корупцію, і аж ніяк не щирою стурбованістю за її суверенітет. Цікаво, що члени ВРП Олексій Маловацький, Павло Гречківський та ще 10 їхніх колег пішли у відставку з аналогічним Путіну аргументом — "волевиявлення представників міжнародних організацій, що превалює над волевиявленням членів Етичної ради із числа суддів або суддів у відставці,
______________

Ідея залучити незалежних міжнародних експертів до відбору суддів теж з'явилася не відразу.

Протягом 30 років судова система України так і не змогла самооочиститись. До 2015 року судова влада була повністю підконтрольна парламенту, президенту (вони призначали суддів на 5 років, будь-які призначення були політично залежними) і олігархату, та послідовно обслуговувала їхні інтереси в обмін на лояльність і брудні гроші. У 2015 році судді отримали повноваження, які нібито мали б сприяти їхній незалежності — можливість обирати орган суддівського врядування — Вищу раду правосуддя, самостійно обирати голів своїх судів тощо. Однак, ці нововведення лише закріпили давно засвоєний порядок: головами судів часто досі обирають осіб, які не мають нічого спільного з поняттям "доброчесність", не здатні пояснити походження своїх статків, а на з'їздах суддів під час виборів до ВРП голосують за не менш одіозних суддів за заздалегідь погодженими списками, які складають у владних кабінетах. "Суддівське самоврядування" не вирішило проблем судової влади, а лише зробило її менш підзвітною суспільству і забетонувало кругову поруку всередині системи. Для докорінної зміни ситуації було необхідно знайти інструмент, який би зміг переломити усталені практики та закласти підвалини нових стандартів судової влади. Під час конкурсу до Верховного Суду було створено Громадську раду доброчесності (ГРД), яка фактично виступила лакмусовим папірцем та вказала на те, що судова реформа іде не в тому напрямку. І, власне, робота ГРД, громадських організацій і експертів дозволила знайти альтернативний інструмент — залучення до добору на посади в суди та органи суддівського врядування міжнародних експертів з бездоганною репутацією. Уперше це відбулось у 2019 році під час добору суддів до Вищого антикорупційного суду (ВАКС).

У пункті 49 висновку від 6-7 жовтня 2017 року щодо формування ВАКС Венеційська комісія, на висновки якої часто люблять посилатися й самі судді, зазначила, що використання міжнародної експертної допомоги не є екстраординарною практикою і виправдане в Україні. У іншому своєму висновку від 9 жовтня 2020 року Венеційка наголосила, що українська судова система залишається на перехідному етапі у зв'язку з численними незакінченими та непослідовними спробами її реформування. А тому тимчасове залучення міжнародних експертів до очищення органів суддівського врядування є виправданим та ефективним заходом "у межах перехідного періоду до досягнення запланованих результатів".

Міжнародні експерти, залучені до добору в українські органи суддівського врядування, не ухвалюють кінцевого рішення про призначення чи звільнення суддів чи членів суддівського врядування, зокрема, ВРП. Ці конституційні повноваження і надалі належать українським органам: президенту, парламенту, З'їзду суддів тощо. Однак, міжнародні експерти виступають допоміжним органом та надійним фільтром, оскільки, як показала практика із ВАКС, готові протистояти українській судовій мафії та не пропускати на наступні етапи конкурсу недоброчесних кандидатів, незважаючи на їхні зв'язки чи статки. Залучення міжнародних експертів відбувається на підставі закону, прийнятого суверенним українським парламентом, демократично вибраним народом, і в інтересах українського народу.

Врешті-решт, реальною загрозою для суверенітету України є Російська Федерація, а не експерти з розвинутих демократичних країн. Провівши реформу, Україна навпаки зміцнить судову гілку влади як один із стовпів державності. І, щойно українська судова система стане здатною до самоочищення — а це може статися не раніше, ніж ВРП, ВККС і суди складатимуться з компетентних і доброчесних кадрів, а переважна більшість громадян довірятиме судовій владі — потреба у залученні до судового врядування міжнародних експертів відпаде.

Безумовно, в українській судовій системі є чесні і порядні фахівці. Протягом трьох років Фундація DEJURE нагороджувала гідних суддів премією "Честь тижня" за справедливі рішення на користь українського суспільства. Однак, у ситуації, коли органи суддівського врядування фактично захоплені судовою мафією, виходить, що своїми діями вони кидають тінь на всю судову владу включно і з порядними суддями, які, якщо не є активними учасниками чи бенефіціарами цієї системи, то щонайменше її толерують. Якщо ж якийсь суддя насмілиться прямо називати речі своїми іменами і кинути виклик системі — то ризикує бути одразу з неї викинутий. Варто згадати боротьбу Лариси Гольник чи Віктора Фоміна, яких за викривальну діяльність руками ВРП не допустили до конкурсу до Вищого антикорупційного суду.

Замість того, щоби захищати суддівську незалежність, що є прямим обов'язком ВРП, вона навпаки переслідує незалежних суддів, а одночасно роками покриває обвинуваченого в захопленні державної влади суддю ОАСК Павла Вовка. ВРП також залишила на посадах переважну більшість суддів Майдану.

Після публікації НАБУ серії "плівок Вовка" у 2020 році судова влада в Україні практично не відреагувала на кричущу корупційну історію — дії ОАСК публічно засудив лише Верховний Суд. Решта судової влади, вочевидь, не побачила проблеми у всеосяжній корупції та спробі деяких суддів ОАСК захопити державну владу. Більше того, ВРП і багато інших органів виступили тоді з заявами про "наступ на незалежність судової влади".

Крім того, як свідчить розслідування Слідства.Інфо, чинного керівника Ради суддів ставили на посаду за вказівкою ексголови Адміністрації Президента Януковича Андрія Портнова та голови ОАСК Павла Вовка. Восени 2021 року Рада суддів близько двох місяців свідомо саботувала делегування суддів до Етичної ради, покликаної очистити ВРП. Саме через дії Ради суддів старт судової реформи було відкладено.

Вигороджуючи своїх недоброчесних колег чи бодай толеруючи їх, судді фактично погоджуються з такими діями, а недоброчесна тінь падає і на них. Звідси проростає і недовіра громадян до суддів. Провали Вищої ради правосуддя, сумнівні кадрові призначення у судовій владі, корпоративи під тюремний шансон та ностальгія по Януковичу не можуть не позначатись на рівні довіри українців до судової влади.

Для того, щоби на гідних українських суддів не падала тінь їхніх негідних колег, останні першочергово мали б позбавити своїх недоброчесних колег можливості представляти судову систему і говорити від її імені. Зрештою, це мало б бути в інтересах суддів, якщо тільки їхнім завданням є чесно і незалежно працювати, а не брати участь у корупційних схемах. Зміна ставлення до судової влади в Україні розпочнеться тоді, коли на керівних посадах у судовій владі та суддівському врядуванні опиниться більшість доброчесних членів.

Тому і тут першочерговим завданням постає очищення Вищої ради правосуддя та формування доброчесної Вищої кваліфікаційної комісії суддів, покликаних поступово очистити судову владу від негідників і корупціонерів. Ці процеси тільки розпочались.