Система забезпечення якості вищої освіти складається із трьох частин: системи внутрішнього забезпечення якості, системи зовнішнього забезпечення якості та забезпечення якості через роботу спеціальної агенції із зовнішнього забезпечення якості. Кожна частина системи забезпечення якості вищої освіти містить низку елементів, які, своєю чергою, оперують певними інструментами для забезпечення якості вищої освіти.

Стандарти та рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти [3] в розділі щодо внутрішнього забезпечення якості освіти містять пункт 1.5, присвячений викладацькому складу.

Загальним стандартом визнано те, що заклади вищої освіти (далі - ЗВО) мають бути впевнені у компетентності своїх викладачів. В рекомендаціях ідеться про те, що роль викладача є істотною для створення високоякісного досвіду навчання та для засвоєння знань, компетентностей та навичок. Диверсифікація студентського середовища та посилення уваги до результатів навчання потребують студентоцентрованого навчання та викладання і, відтак, роль викладача зазнає змін. ЗВО несуть основну відповідальність за якість їхніх викладачів та забезпечення викладачам сприятливих умов для ефективного виконання своєї роботи.
Таке середовище:

• встановлює та дотримується чітких, прозорих та справедливих процесів добору персоналу та умов працевлаштування, які визнають важливість викладання,
  
• пропонує можливості та сприяє професійному розвитку викладацького складу,
  
• заохочує дослідницьку діяльність, щоб зміцнювати зв'язок між освітою та дослідженнями,
  
• заохочує інновації у методах викладання та використання нових технологій.
  
  

Отже, на відміну від українського нормативного регулювання, в європейських стандартах не ідеться про щорічне оцінювання викладачів та оприлюднення результатів такого оцінювання.

В дослідженні 2010 року, в якому взяли участь 222 європейських ЗВО ідеться про те, що в 59% випадків ЗВО залишають інформацію щодо здібностей та результативності роботи викладачів конфіденційною, до неї мають доступ лише очільники ЗВО або підрозділів ЗВО (інститутів, факультетів, кафедр) [4]. В дослідженні 2017 року, яке проводили у 48 Європейських країнах, і в якому взяли участь 303 ЗВО, йдеться про те, що лише в половині цих ЗВО встановлені формальні вимоги щодо регулярного оцінювання викладання [5].

Стандарти та рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти не дають конкретного переліку інструментів, які слід застосовувати для оцінювання викладачів. Вони радше містять загальні цілі, на які слід орієнтуватись під час такого оцінювання.

Водночас в європейській практиці забезпечення якості освіти так само немає єдиного розуміння щодо таких інструментів. В дослідженні 2018 року представники європейських університетів зазначили, що наразі вони не є повністю задоволеними наявними підходами, що застосовуються в оцінюванні викладачів і вважають, що ці підходи потрібно покращувати [6]. В іншому дослідженні ідеться про брак чіткого визначення «якості викладання» та складнощі із встановленням індикаторів, за допомогою яких можна вимірювати якість викладання [7].

До інструментів, що застосовуються для оцінювання викладачів належать:

1. Щорічна співбесіда з оцінки (appraisal interview) [8],
   
2. Механізми стимулів та винагород (створення фонду викладацьких інновацій, нагород, навчальних премій) [9],
   
3. Зворотній зв'язок від студентів [10],
   
4. Механізми втручання у випадку незадовільної якості викладання [11],
   
5. Обов'язок викладачів покращити неефективне викладання [12],
   
6. Самооцінювання [13],
   
7. Оцінювання колегами (peer assessment) [14],
   
8. Обговорення ефективності (performance discussions) [15],
   
9. Оцінювання кількості викладачів, що мають вчені звання [16],
   
10. Оцінювання кількості публікацій викладачів [17],
    
11. Оцінювання кількості викладачів та випускників ЗВО, що отримали Нобелівську премію [18],
12. Оцінювання взаємодії зі студентами [19],
13. Обговорення ефективності викладання з деканом/ очільником кафедри [20],
14. Взаємодія з індустрією та суспільством в оцінюванні викладачів [21].

Оцінювання викладачів і викладання є вкрай важливим з точки зору забезпечення здобуття студентами відповідних результатів навчання. Однак це оцінювання має враховувати щонайменше такі особливості. Забезпечення якості вищої освіти в Європі розуміється як культура, яка є крихкою та чутливою до надмірної бюрократизації [22]. Дослідники вищої освіти в Європі зазначають, що процес оцінювання повинен мати певні наслідки, але важливо, щоб це призводило до покращення і не сприймалось як механізми контролю, пов'язані із покаранням. Контролююча культура є несумісною із академічними цінностями [23]. Якість (освіти) не є відповідальністю лише лідерів ЗВО, про це мають також дбати інші співробітники. Якщо ЗВО прагнуть запроваджувати культуру внутрішнього забезпечення якості освіти, їм слід починати із планів розвитку персоналу, щоб уникнути сприйняття процесу забезпечення якості вищої освіти як загрози для індивідуального кар'єрного зростання [24].

Складність визначення індикаторів для оцінювання якості викладання призводить до того, що оцінювання викладачів зосереджується на оцінюванні дослідницьких компетентностей викладачів, натомість зв'язок із якістю викладання в такому випадку є імпліцитним [25]. Студентські опитування як інструмент оцінювання викладання набувають все більшого поширення, однак в цілому їхня надійність та вплив ставиться під сумнів [26].

Чинне нормативне регулювання в частині оцінювання викладачів не є надто деталізованим. Окрім, власне, норми Закону України "Про вищу освіту", в якій йдеться про щорічне оцінювання науково-педагогічних і педагогічних працівників закладу вищої освіти та регулярне оприлюднення результатів таких оцінювань, інших нормативно закріплених вимог немає. Наказ Міністерства освіти і науки №166 від 19.02.2015 [27] містить аналогічну норму про те, що результати щорічного оцінювання здобувачів вищої освіти, науково-педагогічних і педагогічних працівників вищого навчального закладу (у тому числі положення про його проведення) мають бути обов'язково оприлюднені на офіційних веб-сайтах ЗВО. Відтак ЗВО мають на власний розсуд, розробляючи систему внутрішнього забезпечення якості освіти, визначити спосіб, в який здійснювати регулярне оцінювання викладачів.

Згідно з оцінкою дослідників, які вивчали загальноукраїнський контекст функціонування систем внутрішнього забезпечення якості вищої освіти, для України, як і для Європейських ЗВО, властива проблема, пов'язана із пошуком оптимальної моделі та інструментів для оцінювання якості викладачів. Наприклад, у дослідженні 2020 року, в якому взяли участь 183 українські ЗВО, зазанчено, що "оцінювання здійснюється здебільшого на підставі опосередкова­них, формальних показників (обсяг методичної чи наукової роботи, кількість підготовлених для участі у конкурсі студентів тощо). Фактично, розвиненої системи інструментів оцінювання влас­не викладацької майстерності в нашій системі немає" [28]. В дослідженні 2018 року стосовно загальноукраїнського контексту йдеться про те, що "оцінку рівня компетентності викладачів у нормативних документах врегульовано лише рамково, за обмеженим переліком формальних ознак, більшість із яких, до того ж, характеризує (якісно та кількісно) рівень наукових досліджень, тоді як якість викладання переважно описують критерії, що не підлягають вимірюванню. Як наслідок, при прийнятті рішень щодо фахової придатності претендента на посаду викладача домінуючою, якщо не єдиною, є оцінка наукової діяльності, що, загалом, не цілком коректно й валідно" [29].

У дослідженні розвитку внутрішніх систем забезпечення якості освіти в українських ЗВО 2020 року згадується про те, що зростає увага до рейтингування викладачів як до інструменту оцінювання якості викладачів [30]. Однак в цьому дослідженні детально не розглядаються критерії та інструменти, за допомогою яких відбувається таке рейтингування, а також - які наслідки може мати таке рейтингування.

Якщо звернутись до практики перших 10-ти університетів, які отримали найбільший обсяг державного замовлення за спеціальністю 081 "Право" у 2021 році, можна побачити, що практика оприлюднення результатів рейтингування викладачів не є поширеною. Водночас значна вага під час оцінювання надається критеріям, пов'язаним із дослідницькою роботою викладачів. Це, зокрема, мотивується тим, що окремі університети мають статус дослідницьких, відтак вони прагнуть заохочувати викладачів до дослідницької роботи. Безпосередньо якість викладання оцінюється насамперед за допомогою кількості годин, витрачених на викладацьку діяльність, та обсягу підготовлених навчально-методичних матеріалів.

Водночас системи рейтингування та оцінювання викладачів, які існують в українських університетах, не містять винятків і особливих критеріїв для викладачів правничих факультетів. Наприклад, у випадку залучення юристів-практиків, стандартні критерії, що застосовуються для рейтингування викладачів, не відображатимуть цінність роботи таких осіб під час навчального процесу у правничих школах. Також дослідники раніше звертали увагу на те, що слід заохочувати такі методи викладання, як навчальний судовий процес або робота в юридичній клініці [40], відтак і в системі оцінювання та рейтингування викладачів слід звертати увагу на це.

Для того, щоб забезпечення якості вищої освіти не зводилось до формального виконання бюрократичних процедур з оцінювання чи самооцінювання, окрім кількісних показників, як то кількість проведених занять, варто звернути увагу також на якісні показники. Такими практиками може бути складання індивідуальних планів розвитку та обговорення проблем та досягнень під час щорічної співбесіди з керівником або колегою, обговорення зворотнього зв'язку зі студентами.

Вимога щодо рейтингування та оприлюднення рейтингів викладачів, яка міститься в чинному Законі України "Про вищу освіту", не міститься в Європейських стандартах. Українські університети навіть якщо здійснюють рейтингування викладачів, часто залишають інформацію з результатами такого рейтингування для внутрішнього розпорядження. Відтак українському законодавцю варто переглянути свій підхід до забезпечення якості освіти в цій частині та врахувати, що запропонований інструмент - щорічне оцінювання науково-педагогічних і педагогічних працівників закладу вищої освіти та регулярне оприлюднення результатів таких оцінювань може не бути ефективним інструментом і призводити до того, що ЗВО лише формально виконують вимогу закону, створюючи та оприлюднюючи відповідні рейтинги.