Фабула:
В кінці 2015 року у Конституційному суді Польщі (Конституційний суд, КС) з'являлися п'ять суддівських вакансій: три – 6 листопада, дві інші – 2 і 8 грудня. У той самий період закінчувалися повноваження Сейму Польщі 7 скликання (Сейм №7), і мали відбутися парламентські вибори.

До цього, у липні 2015 року Сейм №7 вніс зміни до закону про Конституційний суд, яким наділив себе повноваженнями обрати п'ятьох нових суддів за три місяці до закінчення повноважень попередніх суддів. У жовтні 2015 року Сейм №7 обрав п'ять нових суддів до Конституційного суду. Але Президент не прийняв присяги від новообраних суддів і ті не приступили до виконання своїх обов'язків.

Сейм 8 скликання (Сейм №8) був обраний 25 жовтня 2015 року і провів своє перше засідання 12 листопада цього ж року. Відповідно до Конституції Польщі, це означало, що повноваження Сейму №7 закінчилися 11 листопада.

25 листопада Сейм №8 ухвалив 5 резолюцій, якими визначив добір суддів КС, проведений Сеймом №7, недійсним. 2 грудня Сейм №8 провів свій власний конкурс до Конституційного суду й обрав п'ять інших суддів. Президент одразу прийняв присяги у чотирьох із новообраних суддів, серед яких був суддя М.М.

Вийшло, що на одну посаду було обрано по двоє суддів.


Рішення КС:
3 грудня 2015 року і 7 січня 2016 року КС постановив рішення, у яких зазначив, що резолюції Сейму №8 від 25 листопада 2015 (про недійсність виборів до КС) не мали юридичних наслідків, бо жоден державний орган, в тому числі Сейм, не може впливати на вже проведені вибори до КС чи визнавати їх недійсними.

У першому рішенні КС також зазначив, що три вакансії, які з'явилися 6 листопада 2015, були заповнені Сеймом № 7 на законних підставах. Згідно із п. 1 ст. 194 Конституції Польщі, суддю КС обирає той Сейм, який здійснює свої повноваження в момент, коли з'являється відповідна вакансія на посаду. Оскільки Сейм №7 здійснював свої повноваження до 11 листопада 2015 року, він міг обрати 3 нових суддів до КС. Двох інших суддів мав обрати Сейм №8.

У своєму рішенні від 3 грудня 2015 року КС також наголосив, що Президент зобов'язаний негайно приймати присягу від новообраних суддів КС. Цей обов'язок випливав із того, що визначати склад Конституційного суду було повноваженням Сейму, а не Президента. Останній, як орган виконавчої влади, не має повноважень досліджувати законність рішень Сейму, і тому не може відмовитися прийняти присягу від обраних суддів КС.

У липні 2016 року Сейм №8 вніс зміни до перехідних положень закону про Конституційний суд. Там він передбачив, що судді, які склали присягу перед Президентом Польщі, повинні приступити до виконання своїх обов'язків і бути включеними до складу колегій суду.

11 серпня 2016 року КС постановив рішення, яким визнав ці зміни до перехідних положень неконституційними, адже так судді, яких призначив Сейм №8 на вже зайняті посади мали почати виконувати суддівські повноваження.

Прем'єр-міністр Польщі заборонила оприлюднювати це рішення Конституційного суду, щоб воно не набрало законної сили. Оприлюднили рішення аж 2018 року із підписом «Рішення стосується нормативного акту, що втратив свою чинність».


Заявник

Заявник — компанія, яка виробляє садові газони. 2010 року дикі тварини знищили частину продукції компанії.

Компанія отримала від держави часткову компенсацію за завдану шкоду. Для того, щоб отримати компенсацію в повному обсязі, заявник звернувся з позовом до місцевого суду. Заявник також подав клопотання до суду, щоб той передав до Конституційного суду на розгляд питання: чи є порушенням права власності заявника застосування зменшених ставок (що є передбачені законодавством) для визначення компенсації за завдану шкоду однорічним рослинам?

Суд не погодився із заявником щодо неконституційності зменшених ставок і відмовився передавати це питання на розгляд Конституційному суду. Аналогічні рішення прийняли суди вищих інстанцій.

У квітні 2015 року заявник самостійно звернувся до Конституційного суду зі скаргою щодо зменшених ставок для вирахування компенсації. Після попереднього розгляду конституційної скарги, КС визнав її прийнятною та розпочав розгляд по суті. У липні 2017 року колегія суддів, серед яких був суддя М.М. — обраний Сеймом №8 на вже зайняту посаду — закрила провадження через порушення однієї з умов щодо прийнятності скарги. Скарга не була розглянута по суті.


Якої статті стосувалася заява

П. 1 статті 6 — право на справедливе слухання справи в частині відмови національних судів передати питання щодо конституційності норм закону до Конституційного суду.

П. 1 статті 6 ЄКПЛ – право на «суд, встановлений законом» в частині розгляду конституційної скарги суддею М.М., котрий був призначений на посаду Сеймом №8 на вже зайняту посаду.


Прийнятність заяви:

П. 1 статті 6 ЄКПЛ (право на справедливе слухання справи)

Спір в національних судах стосувався обсягу права заявника на компенсацію за шкоду, завдану його продукції — тобто цивільного права в розумінні п. 1 статті 6 ЄКПЛ. Тому заява була прийнятною.

П. 1 статті 6 ЄКПЛ (право на «суд, встановлений законом»)

Спочатку ЄСПЛ проаналізував, чи можна вважати Конституційний суд «судом» у розумінні статті 6 ЄКПЛ. Так, «суд», відповідно до приписів права вирішує справи, котрі потім виконуються у передбачений спосіб. «Суд» також повинен відповідати критеріям незалежності, неупередженості та безперервності строку перебування на посаді його членів.

Конституційний суд розглядає питання про відповідність законів Конституції, а його судді повинні бути незалежними під час виконання повноважень. Тому Конституційний суд є «судом» у розумінні статті 6 ЄКПЛ.

ЄСПЛ перевірив, чи заява була подана в період 6 місяців після прийняття рішення, що є останнім ефективним засобом правового захисту. Для цього ЄСПЛ мав визначити, чи може провадження у Конституційному суді вважатися ефективним засобом правового захисту (рішення у котрому було прийняте в липні 2017 року). Якщо ні, і останнім засобом було оскарження у Верховному суді (рішення котрого було прийняте в грудні 2015 року), то заява була б неприйнятною.

ЄСПЛ визнав, що оскарження до КС було засобом ефективного правового захисту, адже (1) конституційна скарга стосувалася прямого застосування положень закону, конституційність яких оспорювалася; (2) визнання цих положень неконституційними було б підставою для перегляду справи судами загальної юрисдикції. Тому строк на подачу заяви не був пропущений.

Оскільки залежно від рішення КС заявник міг отримати або часткове або повне відшкодування завданих збитків, конституційне провадження було визначальним для цивільного права заявника — а, отже, заява щодо цивільного аспекту права на справедливий суд була прийнятною.


Результат розгляду справи:

П. 1 статті 6 ЄКПЛ - право на справедливе слухання справи.
Заявник скаржився, що його право на справедливе слухання було порушене, адже національні суди відмовилися передати до КС його питання, що стосувалося конституційності знижених ставок для вирахування шкоди, заподіяної газону.

ЄСПЛ зазначив, що національні суди не обґрунтували, чому вони відмовлялися передати питання Заявника до КС, хоча п. 1 статті 6 ЄКПЛ зобов'язує їх давати детальне пояснення своїм аргументам.

Коли заявник самостійно звернувся до Конституційного суду із цим питанням, той, своєю чергою, закрив провадження у справі без постановлення рішення по суті.

Тому клопотання заявника щодо аналізу норм закону на конституційність не було належним чином розглянуте, а відмова передати питання до Конституційного суду була безпідставною. Таким чином, право заявника на справедливе слухання справи було порушене.

П. 1 статті 6 ЄКПЛ – право на «суд, встановлений законом».
У цій справі ЄСПЛ мав з'ясувати, чи могли порушення норм Конституції під час обрання суддів КС позбавити Заявника права на «суд, встановлений законом». Для цього ЄСПЛ застосував трискладовий тест, який сформував у справі Guðmundur Andri Ástráðsson.

ЄСПЛ також наголосив, що аналіз обставин за цим тестом повинен враховувати, чи порушення національного законодавства були настільки значні, щоб підірвати принципи верховенства права та поділу влади.

(1) Чи було порушення очевидним?

ЄСПЛ звернув увагу на три порушення, допущені під час обрання суддів КС Сеймом №8, на котрих наголошував сам КС.

1. Скасування новим Сеймом попереднього відбору суддів.

3 грудня 2015 року та 7 січня 2016 року КС визнав, що Сейм №8 не мав законних підстав ухвалювати резолюції, які визнавали конкурс до Конституційного суду, проведений Сеймом №7, недійсним. ЄСПЛ зазначив, що Сейм №8 порушив національне законодавство, ухваливши ці резолюції.

2. Призначення на вже зайняті посади трьох нових суддів.

ЄСПЛ дійшов висновку, що у доборі Сейму № 8 трьох суддів – серед яких і суддя М.М., на заміну вже обраним суддям, було два порушення.

По-перше, Сейм №8 порушив вимоги п. 1 ст. 194 Конституції Польщі. Це положення вимагає, щоб суддю КС обирав той Сейм, який здійснював свої повноваження в момент, коли з'явилася відповідна вакансія. Оскільки вакансії на три посади з'являлися 6 листопада, коли Сейм №7 все ще здійснював свої повноваження — обрати трьох суддів повинен був він, а не Сейм №8.

По-друге, Сейм №8 обрав трьох нових суддів на посади, які вже були законно зайняті іншими суддями.

Тому під час обрання Сеймом №8 трьох суддів, серед яких був суддя М.М., було порушено національне законодавство, що регулювало процедуру відбору суддів КС.

3. Президент не прийняв присяги у частини суддів.

ЄСПЛ наголосив на рішенні КС від 3 грудня 2015, яким Конституційний суд визначив, що Президент зобов'язаний негайно прийняти присягу від судді, якого обрав Сейм, і не має повноважень відмовляти у її прийнятті.

Проте, Президент, відмовився прийняти присягу від трьох суддів, обраних Сеймом №7. Водночас Президент негайно прийняв присягу від суддів, обраних 2 грудня 2015 року (між обранням суддів і присягою пройшли лише декілька годин). Таке ухилення Президента від прийняття присяги було порушенням національного законодавства щодо відбору суддів КС.

Беручи до уваги, що ці три порушення були об'єктивно виявлені Конституційним судом — ЄСПЛ визнав їх очевидними для цілей першого елементу тесту.

(2) Чи стосувалося порушення національного законодавства фундаментального правила відбору суддів?

Під час відбору 3 суддів до КС було порушене основоположне правило, яке випливає із ч. 1 ст. 194 Конституції Польщі — нового суддю КС повинен обрати той Сейм, який здійснює свої повноваження в момент появи вакансії. Це правило порушив і Сейм №8 під час відбору 2 грудня 2015 року, і Президент, котрий прийняв присяги від цих суддів.

Обидва органи добре знали, що наступного дня — 3 грудня 2015 року — Конституційний суд прийме рішення щодо конституційності відбору суддів КС Сеймом №7. Проте поспішні дії Сейму №8 та Президента свідчать про відверте ігнорування рішень КС.

Порушення положень Конституції Польщі та невиконання рішення КС Сеймом №8 та Президентом порушує принцип правової визначеності (остаточні судові рішення повинні виконуватися) та принцип законності (органи державної влади повинні діяти лише в межах повноважень та у спосіб, передбачений законами).

Крім того, у липні 2016 року Сейм №8 вніс зміни до перехідних положень закону про Конституційний суд, якими передбачив, що судді, котрі склали присягу перед Президентом повинні включатися до складу КС. Коли ж рішенням від 11 серпня 2016 року КС визнав ці зміни неконституційними – Прем'єр-міністр Польщі заборонила оприлюднити текст цього рішення, аби воно не набрало чинності (чим порушила вимогу Конституції Польщі про негайне оприлюднення рішень КС).

Такими діями Сейм №8 та уряд заперечували роль КС як остаточного конституційного арбітра, і передавали ці повноваження самі собі.

Обов'язковість рішень КС є фундаментальним стандартом принципу поділу влади та охорони верховенства права. Ці принципи були порушені політичними органами влади, які намагалися незаконно впливати на КС.

Взявши до уваги вищенаведене, ЄСПЛ визнав, що порушення під час обрання трьох суддів до Конституційного суду, серед яких був суддя М.М., були значними та підірвали суть права на «суд, встановлений законом».

(3) Чи ефективно національні суди розглядали заяви щодо порушення права на «суд, встановлений законом»?

У своїх пояснення до ЄСПЛ Уряд визнав, що польське законодавство не передбачало можливості оскаржити порушення процедури добору суддів КС. Тому жодного засобу ефективного правового захисту Заявник не мав.

Враховуючи наведений трискладовий тест, ЄСПЛ зазначив, що право заявника на «суд, встановлений законом» було порушене.


Ключова позиція суду:
Необґрунтована відмова судів передати питання щодо конституційності національного законодавства до КС (хоча національне законодавство це передбачає) і відмова розглянути це питання по суті порушили право Заявника на справедливе слухання справи. Обрання ж трьох суддів КС на посади, які були законно зайняті іншими суддями, та відмова прийняти присягу від останніх без законних на це підстав — грубе порушення правил відбору суддів КС. Це втручання політичних гілок влади у діяльність КС підірвало роль суду як основного конституційного арбітра та порушило принцип поділу влади.


Наслідки

ЄСПЛ не зобов'язав державу вчинити конкретні дії, щоб унеможливити аналогічні порушення в майбутньому. Можливими діями з боку держави можуть бути відсторонення трьох суддів, яких призначив Сейм №8 із порушенням законодавства, і прийняття Президентом присяги від трьох суддів, призначених Сеймом №7.

Проте політики Польщі та судді КС не хочуть виконувати рішення ЄСПЛ, посилаючись на те, що начебто це рішення порушує суверенітет Польщі та не відповідає її Конституції.

Якщо Польща буде ігнорувати це рішення ЄСПЛ, цілком імовірно, що проти неї подадуть велику кількість заяв з аналогічних підстав до ЄСПЛ та Суду ЄС.

Фабула:
Після Революції Гідності 2013–2014 років розпочалося реформування судової влади України. У 2016 році парламент вніс зміни до Конституції України, якими визначив Верховний Суд (ВС) найвищим судом у системі судоустрою України, на заміну Верховному Суду України (ВСУ).

У липні 2016 року парламент прийняв Закон України «Про судоустрій і статус суддів», наділивши ВС повноваженнями суду касаційної інстанції, яких не було у ВСУ. Перехідні положення цього закону передбачали, що судді ВСУ (який ліквідовувався) мають права та гарантії, передбачені попереднім законом про статус суддів, і можуть брати участь у конкурсі на посаду судді ВС.

Усі заявники, крім Канигіної Галини Володимирівни, брали участь у конкурсі на суддівські посади в ВС, однак жоден із заявників не пройшли конкурсу.

Перший заявник (Василь Іванович Гуменюк) від імені ВСУ оскаржив ліквідацію суду до Окружного адміністративного суду міста Києва, проте той відмовив у відкритті провадження через відсутність процесуальної дієздатності (заявник міг лише від свого імені оскаржувати ліквідацію, див. справу № 826/16935/18). Це рішення підтримали суди вищих інстанцій.

18 лютого 2020 року Конституційний Суд України (КСУ) розглянув конституційне подання Пленуму ВСУ. КСУ дійшов до висновку, що відповідно до Конституції України існує лише один орган судової влади, який перейменували із ВСУ у ВС. Тому судді ВСУ мали б продовжити здійснювати правосуддя в «новому» ВС.

Щоби компенсувати заявникам "відсторонення" (заявники зберегли статус суддів, однак не здійснювали правосуддя в жодному суді) від посади, Ліквідаційна комісія ВСУ запропонувала заявникам регулярну виплату суддівської винагороди в розмірі, який передбачав попередній закон про статус суддів. Проте, за даними уряду, заявники з власної ініціативи не отримували нараховані їм суми.

У липні 2018 року ВККС рекомендувала перевести суддів ВСУ до різних апеляційних судів. Вища рада правосуддя (ВРП), частина членів якої стали суддями ВС, відхилила цю пропозицію, адже судів, куди мали перевести заявників, вже не існувало.


Яких статтей стосувалось рішення:
П. 1 статті 6 ЄКПЛ (цивільний аспект) — право на доступ до суду, в частині можливості суддів оскаржити їхнє відсторонення від здійснення правосуддя.

П. 1 статті 6 ЄКПЛ (цивільний аспект) — право на розгляд справи справедливим та неупередженим судом, у частині відмови ВРП перевести суддів до апеляційних судів.

Стаття 8 ЄКПЛ — право на повагу до приватного життя.


Прийнятність заяви:

П. 1 статті 6 ЄКПЛ (право оскаржити відсторонення від посади):

Для того, щоби визначити, чи була заява прийнятною, ЄСПЛ мав визначити, (1) чи було в заявника право (закріплене національним чи міжнародним законодавством), що підлягало захисту, і (2) чи поширюються гарантії цивільного аспекту статті 6 ЄКПЛ на справи про відсторонення суддів від посади.

(1) ЄСПЛ дійшов висновку, що в заявників було право залишитися суддями ВС, як визначив КСУ в рішенні від 18 лютого 2020 року. У ньому КСУ зазначив, що судді ВСУ повинні були продовжувати здійснювати судочинство у ВС, а підстав для їхнього "відсторонення" не було.

Заявників фактично відсторонили від здійснення правосуддя, що, на думку ЄСПЛ, свідчило, що між державою і заявниками існував «справжній» та «важливий» конфлікт щодо права залишитися суддями ВС, а той мав вирішальний вплив на можливість заявників здійснювати правосуддя.

(2) Для визначення, чи поширюються на цю справу гарантії цивільного аспекту статті 6 ЄКПЛ, суд застосував тест Ескелінен (сформований у справі Vilho Eskelinen and Others v. Finland). Відповідно до нього, треба було визначити, чи не було позбавлено державних службовців права оскаржити звільнення в судовому порядку через особливий зв'язок "довіри" та "лояльності" між державою і службовцем.

Тут ЄСПЛ зазначив, що на відміну від службовців виконавчої влади, судді повинні проявляти вірність передусім верховенству права, і контролювати державу на предмет того, чи та не порушує норм права. Крім того, судді не могли б захищати верховенство права і права людини, якби їх позбавили гарантій ЄКПЛ, які стосуються їхньої незалежності та непідкупності.

Тому заява щодо відповідності п. 1 статті 6 ЄКПЛ відсторонення від посади судді була прийнятною.

П. 1 статті 6 ЄКПЛ (право на розгляд справи справедливим та неупередженим судом):

Заявники стверджували, що ВРП, відмовившись перевести суддів ВСУ до апеляційних судів, не була справедливим та неупередженим судом у розумінні статті 6 ЄКПЛ, адже частина її членів пройшли конкурс і стали суддями ВС.

Проте, ЄСПЛ визнав цю заяву неприйнятною, адже процедура переведення не була спором, а рішення ВРП заявники не оскаржували.

Стаття 8 ЄКПЛ (право на повагу до приватного життя):

Оскільки суддів ВСУ відсторонили в процесі проведення судової реформи, а не через конкретні індивідуальні причини, наслідки такого відсторонення і втручання в приватне життя мали бути дуже серйозними, щоби визнати заяву щодо статті 8 ЄКПЛ прийнятною.

ЄСПЛ зазначив, що попри те, що заявникам і далі нараховувалася суддівська винагорода, вони не могли виконувати функції суддів ВС. Відсторонення унеможливило здійснення судочинства, перебування в професійному колективі, де вони могли б досягати своїх професійних та особистих цілей — а це було серйозним втручанням у приватне життя заявників. Тому заява прийнятна.


Результат розгляду

П. 1 статті 6 ЄКПЛ (право оскаржити відсторонення від посади):

ЄСПЛ зазначив, що необхідність подолати корупцію та некомпетентність у судовому корпусі може вимагати екстраординарних заходів. Проте, у цій справі ЄСПЛ досліджував, чи спосіб, у якій була впроваджена реформа, не порушувала прав заявників.

Можливість оскаржити рішення, які зачіпають кар'єру чи статус судді, є загальноприйнятою гарантією, яка, зокрема, забезпечує довіру суспільства до судової влади. Неможливість судді оскаржити звільнення, особливо, коли таке рішення прийняте без конкретної причини, буде підривати незалежність судової влади.

Те, що Пленум ВСУ ініціював конституційне провадження щодо відсторонення суддів було додатковою гарантією, котра не могла замінити права суддів самостійно оскаржити їх звільнення в судовому порядку. Останнього, на думку ЄСПЛ, у заявників вони не мали, адже дуже сумнівно, що ті могли б поновитися на посаді, якби подали заяву до суду.

ЄСПЛ погодився, що реорганізація вищих судів в Україні мала за мету забезпечити справедливе судочинство. Проте ця мета не виправдовує позбавлення можливості заявників оскаржити в суді їхнє відсторонення, що було непропорційним засобом.

Звідси випливає, що право заявників на доступ до суду, передбачене п. 1 статті 6 ЄКПЛ, було порушене.

Стаття 8 ЄКПЛ (право на повагу до приватного життя):

Будь-яке втручання в право на повагу до приватного життя повинне бути «передбачене законом», мати законну мету та бути «необхідним у демократичному суспільстві».

Попри те, що втручання в приватне життя заявників походило від парламентського закону, ЄСПЛ мав дослідити, чи було воно законним у розумінні ЄКПЛ, передбачуваним та відповідним верховенству права.

ЄСПЛ посилався на рішення КСУ від 18 лютого 2020 року, яке встановило, що статус суддів ВСУ та ВС був ідентичним, що свідчило про те, що судді ВСУ мали продовжувати здійснювати судочинство. Зміна назви установи з ВСУ на ВС не могла бути підставою для відсторонення заявників від їхніх посад, чи навіть переведення їх до інших судів нижчих інстанцій. КСУ дійшов висновку, що таке відсторонення порушувало принцип незмінності суддів, котрий був конституційною гарантією незалежності суддів.

ЄСПЛ погодився із цим. На його думку, те, що судді були змушені боротися за право залишитися на посадах; спосіб, у який провели конкурс на посаду суддів (включно з вибором тих, хто їх оцінював, та відсутністю інституційних чи процесуальних гарантій) — не відповідає принципам ЄКПЛ захисту прав людини й особливим гарантіям, що стосуються строку перебування судді на посаді, зокрема, принципу незмінності суддів. Останній принцип є ключовим елементом забезпечення судової незалежності.

ЄСПЛ врахував, що парламент опрацьовує законопроєкт, котрим передбачено, що судді ВСУ будуть зараховані до штату ВС (п. 19 Законопроєкту № 3711). Проте відсторонення заявників на такий довгий період підірвало юридичну визначеність та передбачуваність конституційного принципу суддівської незалежності.

Враховуючи це, втручання в приватне життя заявників не відповідало принципу законності, тому порушувало право на повагу до приватного життя, передбачене статтею 8 ЄКПЛ.


Ключова позиція суду:
Судді, яких відстороняють від здійснення правосуддя через ліквідацію суду, повинні мати право оскаржити таке відсторонення в суді, із можливістю поновитися на посаді.

Відсторонення суддів від здійснення правосуддя на довгий проміжок часу без конкретних індивідуальних підстав, пов'язаних із відповідністю судді його посаді, порушує принцип незмінності суддів, підриває юридичну визначеність та передбачуваність конституційного принципу суддівської незалежності.


Наслідки

ЄСПЛ зобов'язав виплатити кожному заявнику компенсацію в розміні 5 000 EUR.

Рішення ЄСПЛ, разом із рішенням КСУ, яким було визнано відсторонення суддів від посади неконституційним, можуть пришвидшити розгляд і прийняття Верховною Радою України законопроєкту № 3711. Цим законопроєктом передбачено, що судді ВСУ повинні бути зараховані до штату ВС у касаційний суд тієї юрисдикції, яка відповідає юрисдикції судової палати ВСУ, у якій суддя здійснював правосуддя. Кожен зарахований суддя повинен буде протягом року пройти кваліфікаційне оцінювання.

Фабула:
У 2016 році Албанія прийняла закон «Про повторне оцінювання суддів та прокурорів» для боротьби із корупцією в судовій системі. Закон передбачав створення Незалежної Кваліфікаційної Комісії (Комісія) з Апеляційною палатою.

Комісії надали повноваження перевіряти суддів за 3 критеріями:

1. Майновий стан.
2. Наявність зв'язків з організованою злочинністю.
3. Професійна компетентність.

Комісія провела перевірку декларацій заявниці, судді Конституційного суду. Перевірка показала, що заявниця не надала інформацію про джерела частини доходів та приховала квартиру в спільній сумісній власності з чоловіком.

Крім того, суддя не заявила про конфлікт інтересів під час розгляду конституційної скарги. Підставою для такої скарги було закриття в апеляційному суді провадження, у якому батько заявниці був доповідачем.

Комісія ухвалила рішення про звільнення заявниці та заборонила пожиттєво займати посаду судді, котре було залишене без змін Апеляційною палатою.



Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:
Заявниця стверджувала про порушення права на справедливий суд, передбаченого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, адже:

• Комісія та її Апеляційна палата були упередженими:
  • частина членів не були суддями, тому не мали достатньо професіоналізму й досвіду;
  • члени були обрані парламентом без залучення суддів;
  • Комісія провела попереднє розслідування до розгляду справи по суті.
• Провадження щодо неї було несправедливим:
  • їй не надали можливість спростувати факти, які стали підставою для її звільнення;
  • тягар доведення в процесі був покладений на заявницю щодо обставин, які трапилися десятки років тому;
  • в Законі «Про повторне оцінювання суддів та прокурорів» не було ніяких часових обмежень для перевірки декларацій;
  • аргументи заявниці не були проаналізовані Комісією та Апеляційною палатою;
  • Комісія та Апеляційна палата застосували щодо її справи інші стандарти, ніж до інших;
  • Апеляційна палата не прийняла нові докази заявниці;
  • Заявниця не мала достатньо часу підготуватися до захисту;
  • Апеляційна палата не провела публічного слухання;
  • Апеляційна палата порушила принцип юридичної визначеності, адже не взяла до уваги результати перевірки декларації судді, проведеної іншим державним органом Албанії;

Заявниця також стверджувала, що її звільнення та заборона пожиттєво займати посаду судді порушили її право на повагу до приватного життя, передбачене ст. 8 ЄКПЛ.



Прийнятність скарги:
Прийнятність скарги за п. 1 ст. 6 ЄКПЛ у цивільному аспекті не оспорювалася.

П. 1 ст. 6 ЄКПЛ у кримінальному аспекті не застосовна в цій справі, адже дисциплінарна відповідальність суддів не є кримінальною відповідальністю в розумінні ЄСПЛ (не відповідає критеріям Енгеля).

Заява за ст. 8 ЄКПЛ була прийнятною в частині втрати суддею права на винагороду за посадою, що могло мати серйозні наслідки для її добробуту та її сім'ї. Крім того, висновок Комісії, що суддя підірвала довіру до суддів, клеймувало заявницю як таку, що не здатна здійснювати судочинство.

Скаргу на порушення ст. 13 ЄКПЛ Суд визнав неприйнятною, адже незадоволення вимог заявниці Апеляційною палатою не свідчить про відсутність механізму ефективного захисту порушених прав.



Результат розгляду:
П. 1 ст. 6 ЄКПЛ:

1. Чи були Комісія та її Апеляційна палата незалежними та неупередженими судами, створеними згідно з законом?

Суд вважає, що Комісія та Апеляційна палати були судами, створеними згідно з законом у розумінні статті 6, не зважаючи на те, що не були інтегровані в систему судоустрою.

Чи були вони незалежними?

Що стосується обрання їхніх членів парламентом, суд звернув увагу, що попри необхідність поділу повноважень влади, ЄКПЛ дозволяє, щоби виконавча чи законодавча гілки брали участь у виборі суддів, якщо опісля останні будуть вільні від тиску і впливу на їхню діяльність.

Оскільки не було доводів, що представники інших гілок влади впливали на розгляд справи щодо заявниці, сама процедура добору членів Комісії не є підставою вважати, що Комісія не була незалежним органом.

Щодо аргументу заявниці, що члени Комісії та Апеляційної палати не були суддями, ЄСПЛ звертає увагу на особливу ситуацію в судовій владі Албанії й необхідність подолати корупцію. Наявність таких членів відповідає духу й цілям дисциплінарної перевірки. У такий спосіб Албанія уникала можливих конфліктів інтересів та забезпечувала впевненість громадськості в діяльності Комісії.

Тому ЄСПЛ визнав, що Комісія та Апеляційна палата були незалежними органами.

Чи були вони неупередженими?

Заявниця стверджувала, що проведення Комісією попереднього розслідування й лише після розгляд справи по суті свідчили про упередженість Комісії. Суд звернув увагу, що остаточне рішення Комісія прийняла лише після аналізу всіх доказів, зокрема, аргументів заявниці, наданих під час усного слухання. Тому Суд вважає, що сам факт проведення попереднього розслідування не свідчить про упередженість органу.

Крім того, Апеляційна палата вивчила кожну підставу апеляційної скарги, перевірила всі висновки Комісії, і мала повноваження скасувати рішення останньої. Крім того, провадження в Апеляційній палаті є об'єктом моніторингу міжнародних спостерігачів, що свідчить про неупереджений розгляд справи.

Узагальнюючи, Комісія та Апеляційна палати були незалежними та неупередженими судами, створеним згідно з законом.

2. Чи відповідав розгляд справи судді Комісією та її Апеляційною палатою принципу справедливості?

Комісія, після проведення попереднього розслідування, ознайомила заявницю із документами, виявленими під час розслідування, і методологією обрахунку витрат, котрі вказували на невідповідність інформації, яку вона зазначила у своїй декларації про майновий стан. Заявниці надали час для ознайомлення із цією інформацією та для підготовки до захисту.

Базуючись на отриманих доказах, Комісія обґрунтувала, чому доводи заявниці не пояснюють, з яких причин вона не зазначила відповідну інформацію в декларації, і чи джерела її доходу були законними. Апеляційна палата ще раз окремо перевірила всі докази і зробила власні висновки, більшість із яких були аналогічними висновкам Комісії.

Тому ЄСПЛ вважає, що рішення про звільнення судді було достатньо аргументованим та справедливим.

3. Дотримання Апеляційною палатою вимоги проводити усні слухання.

Апеляційна палата розглянула справу в письмовому провадженні, чим, на думку заявниці, порушила її право на усне слухання.

ЄСПЛ вважає, що зазначене право можна вважати реалізованим, якщо усне слухання проведуть хоча б у суді однієї з інстанцій. У цьому випадку усне слухання було проведено під час розгляду справи Комісією.

Крім того, Апеляційна палата досліджувала такі питання права та технічні питання, з якими можна було в достатній мірі розібратися на основі матеріалів провадження.

Оскільки проведення усного слухання Апеляційною палатою не було обов'язковим, а заявниця не просила про нього, ЄСПЛ не знайшов порушення права на справедливий суд у цій частині.

4. Дотримання принципу юридичної визначеності.

Заявниця стверджувала, що принцип юридичної визначеності був порушений, адже її звільнили за недекларування нерухомості в деклараціях до 2011 року і ненадання доказів законного походження доходів, за які вона придбала майно у 1990-х роках. Оскільки пройшло багато часу, судді було обтяжливо надати документи, які посвідчували джерело доходів, за які було придбано це майно.

ЄСПЛ зазначив, що Комісія перевірила попередні декларації для того, щоби визначити, чи всі активи та джерела доходів були відображені в новій декларації та виправдовують наявність в заявниці зазначеного майна.

Крім того, суддя не вказувала про наявність у неї майна в деклараціях до 2011 року, котрі подавалися незадовго до перевірки. Додатково, заявниця не надала жодних доказів, які б свідчили про об'єктивну неможливість довести законність доходів. Також, Суд не вважає свавільним те, що тягар доведення законності своїх доходів був покладений заявницю.

Тому Суд вважає, що Комісія і її Апеляційна палата не порушили принцип юридичної визначеності.

Беручи вищезазначене до уваги, ЄСПЛ дійшов висновку, що право заявниці на справедливий суд не було порушене.


Ст. 8 ЄКПЛ:

Суд вважає, що втручання в право на повагу до приватного життя мало законну мету — інтереси національної безпеки, публічного порядку та захисту прав та свобод інших –, адже обмеження встановлені Законом «Про повторне оцінювання суддів та прокурорів» покликані зменшити рівень корупції в судах та відновити довіру суспільства до судової системи.

Звільнення заявниці із пожиттєвою забороною займати посаду судді є такою необхідністю, адже ця санкція була частиною механізму боротьби із корупцією в Албанії. До того ж, Комісія надала достатні докази, що заявниця не задекларувала частину майна та не довела походження великої кількості готівки в банку.

ЄСПЛ також визнав, що така санкція є пропорційною, адже заявниця була суддею Конституційного суду, а ця посада тягне за собою високий рівень відповідальності.

Крім того, наявність у законодавстві Албанії лише двох видів дисциплінарних санкцій (звільнення та відсторонення від посади) також є виправданим, з огляду на особливе поширення корупції в судовій владі та боротьбу із нею.

Узагальнюючи, право на повагу до приватного життя заявниці не було порушене.



Ключова позиція ЄСПЛ:
ЄСПЛ не знайшов недоліків у системі перевірки суддів Албанії, адже:

1. Виконавча чи законодавча гілки влади можуть обирати членів Комісії, якщо вони згодом позбавляються можливості впливати на діяльність цього органу.
   
   
2. Наявність у Комісії членів, які не є суддями, є допустимим для подолання корупції серед суддівського корпусу.
   
   
3. Можливість Апеляційної палати провести повний перегляд рішення Комісії та моніторинг провадження цього органу міжнародними експертами забезпечує неупередженість розгляду ним справ.
   
   
4. Комісія може вивчати всі декларації, котрі були коли-небудь подані суддями, для перевірки того, чи було зазначено в останній декларації судді правдиву інформацію.
   
   

Крім того, є прийнятним позбавлення судді винагород за посадою у зв'язку із її звільненням, бо ця санкція була частиною боротьби країни із корупцією в судовій владі, а заявниця приховала інформацію про свій майновий стан.

Фабула:
Апеляційний суд Ісландії створили 1 січня 2018 року. Відповідно до нового Закону про судоустрій, Комітет з оцінки оцінював кандидатів на посади суддів нового суду. Загалом 37 осіб подали заяви як кандидати, в тому числі А. Е.

У травні 2017 року Голова Комітету передав Міністру юстиції звіт, який містив список 15 кандидатів, які, на думку Комітету, були найкращими фахівцями. А. Е. був на 18-му місці в рейтингу, а тому не потрапив до цього списку. Листомі від 29 травня 2017 року Міністр юстиції надала парламенту свою пропозицію щодо 15 кандидатів. Пропозиція містила лише 11 з 15 кандидатів, яких обрав Комітет. Міністр запропонувала призначити ще чотирьох кандидатів, які посідали 17-те, 18-те, 23-тє і 30-те місця в рейтингу Комітету, у тому числі А. Е. 1 червня 2017 року парламент підтримав Міністра юстиції та призначив запропонованих нею 15 кандидатів. 8 червня 2017 року Президент Ісландії підписав укази про їхнє призначення на посади суддів.

Варто зазначити, що відповідно до законодавства Ісландії, Міністр мала можливість не подавати до парламенту кандидатури, запропоновані Комітетом, проте така дія мала бути належним чином обґрунтована. Міністр обґрунтувала свій вчинок тим, що в поданих нею кандидатів більший досвід роботи як суддів, а тому вони є більш кваліфікованими для роботи в Апеляційному суді.

У червні 2017 року двоє кандидатів, які були рекомендовані Комітетом до призначення на посади суддів, проте були виключені з остаточного списку Міністром, оспорили законність процедури відбору, проте їхні скарги були відхилені як необґрунтовані. Верховний Суд підтримав попередні рішення судів з огляду на те, що не було підстав сумніватись в незалежності та неупередженості обраних суддів. Проте Суд зазначив, що Міністр юстиції порушила процедуру, оскільки вона не аргументувала належним чином, чому мали бути включені 4 кандидати замість інших 4-х зі списку 15 рекомендованих кандидатів. Зокрема, Міністр керувалась лише одним критерієм - стажем роботи кандидатів на посаді судді та проігнорувала решту характеристик, врахованих Комітетом. Процедура голосування в парламенті також не відповідала вимогам закону, адже щодо всіх 15 кандидатів, поданих Міністром, проводилось одне "пакетне" голосування. В той же час закон вимагає, щоб кожна кандидатура голосувалась окремо. Так, Верховний Суд встановив, що обом скаржникам заподіяли шкоду честі, гідності та діловій репутації, а тому присудив їм приблизно 7500 євро компенсації моральної шкоди. Також Суд зазначив, що призначені з порушеннями судді вже здійснюють свої повноваження, тому скасувати результати конкурсу неможливо.

В березні 2017 року заявника визнали винним у керуванні автомобілем без водійського посвідчення та під впливом наркотичних речовин. Заявник оскаржив вирок до Верховного Суду. Його справу, не розглянуту судом станом на кінець 2017 року, передали до новоствореного Апеляційного суду. В січні 2018 року заявника повідомили про склад колегії суддів Апеляційного суду, що розглядатиме його справу, до якого входив А. Е., який не був включений до списку 15 кандидатів, рекомендованих Комітетом з оцінки. Заявник клопотав про відвід судді А. Е. у зв'язку з порушенням процедури його призначення, проте клопотання заявника відхилили. У квітні 2018 року заявник звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, стверджуючи, що було порушено право на розгляд його справи «судом, встановленим законом». Заявник вважав, що процедура призначення А. Е. на посаду судді не відповідала вимогам закону, а тому суд у його справі не міг вважатися справедливим. 24 травня 2018 року Верховний Суд відхилив доводи заявника. Так, Суд підтвердив порушення під час призначення А.Е. на посаду судді з боку Міністра, проте визнав такі порушення несуттєвими і такими, що не могли вплинути на неупередженість судді.

Заявник звернувся зі скаргою до ЄСПЛ.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:
стаття 6 — право на розгляд справи судом, встановленим законом — справу заявника розглядав суддя, який був призначений на посаду з порушенням встановленої законом процедури.

Прийнятність скарги:
ЄСПЛ визнав скаргу прийнятною.

Результат розгляду Великою Палатою ЄСПЛ (ВП):

Зміст права на "суд, встановлений законом".

Ціллю існування права на "суд, встановлений законом" ВП визначила охорону судової гілки влади від дискреції виконавчої гілки. Зміст права на "суд, встановлений законом" криється у кожному слові цього поняття:

• поняття "суд" вказує на те, що його члени повинні відповідати вимогам компетентності та доброчесності;
  
  
• поняття "встановлений [законом]" передбачає не лише дотримання закону під час обрання колегії суддів для розгляду конкретної справи, а й дотримання законної процедури відбору на посаду судді;
  
  
• поняття "[встановлений] законом" передбачає, що саме законодавство про процедуру обрання суддів є однозначним настільки, щоб унеможливити свавільне втручання виконавчої гілки влади у цей процес (навіть якщо та має повноваження призначати суддів).
  

Чи є порушення процедури відбору суддів у цій справі таким, що порушує право на "суд, встановлений законом"?

Дослідження того, чи було у цій справі порушене право Заявника, ставить перед ВП питання: чи будь-яке, навіть мале, технічне порушення процедури відбору суддів безвідносно до часу, коли проходив відбір, буде автоматично порушувати право на "суд, встановлений законом"?

Для того, щоб відповісти на це питання, ВП мала врахувати, що у цьому випадку право на "суд, встановлений законом" перебуває у конфлікті із двома принципами верховенства права:

• правовою визначеністю (закон має бути передбачуваний, а остаточні рішення судів не мають піддаватися сумніву);
  
  
• незмінності суддів протягом їхнього строку повноважень.
  
  

Між правом на "суд, встановлений законом" та зазначеними принципами потрібно встановити баланс. Інакше ігнорування порушень вимог права на "суд, встановлений законом" може мати, в довгій перспективі, згубні наслідки для верховенства права та довіри суспільства до судової влади.

Для встановлення такого балансу ВП сформувала тест, який складається із 3-х елементів:

(1) чи було порушення очевидним?

(2) чи стосувалося порушення національного законодавства фундаментального правила відбору суддів?

(3) Чи ефективно національні суди розглядали заяви щодо порушення права на "суд, встановлений законом"?


(1) Чи було порушення очевидним?

Порушення повинно бути об'єктивним та таким, яке можна очевидно ідентифікувати.

ВП зазначила, що не піддає сумніву висновок Верховного суду Ісландії, що під час відбору суддів до Апеляційного суду були допущені два порушення національного законодавства:

• Міністерка юстиції не надала фактів та не навела достатніх обґрунтувань, чому вона вирішила відійти від рекомендованого списку суддів Комітету з оцінки;
  
  
• Парламент не дотримався процедури голосування (за кожного запропонованого Міністеркою кандидата потрібно було проголосувати окремо, а Парламент проголосував лише раз, за новий список кандидатів на посаду судді).
  
  

Тому порушення було очевидним.


(2) Чи стосувалося порушення національного законодавства фундаментального правила відбору суддів?

Для того, щоб визначити фундаментальність правила, порушеного під час відбору суддів, потрібно проаналізувати, чи:

(а) це правило мало за мету захистити судову владу від незаконного втручання інших гілок влади, особливо виконавчої;

(б) порушення підриватиме саму суть права на "суд, встановлений законом".

Звідси випливає, що технічні помилки, які не впливатимуть на легітимність призначення суддів, не будуть призводити до порушення цього права. І навпаки, порушення фундаментальних правил (наприклад, призначення особи, що не відповідала вимогам до посади судді) підриватиме самі ціль і мету права на "суд, встановлений законом".

Так, у цій справі Комісія з оцінки мала повноваження рекомендувати кандидатів на посаду судді. Вони були обов'язковими, а тому відступити від них можна було лише за погодженням Парламенту. Це правило покликане обмежити свавільний вплив міністрів на процес відбору суддів, який існував, коли рекомендації Комісії з оцінки мали необов'язковий характер.


Що стосується порушень з боку Міністерки Юстиції та Парламенту.

Рішення Міністерки юстиції вилучити із рекомендованого Комісією з оцінки списку 4 кандидатів на посаду судді та замінити їх 4 іншими не мало достатнього обґрунтування. Міністерка Юстиції пояснила свої дії бажанням обрати кандидатів з більшим стажем та забезпечити гендерну рівність у судах, проте її вибір суперечив цьому.

Міністерка вилучила із рекомендованого списку тих кандидатів, які мали більший юридичний стаж, аніж ті, яких вона залишила у цьому списку. Нові 4 кандидати також не мали найдовшого стажу серед усіх учасників відбору.

Крім того, видається, що рекомендований Комісією з оцінки список відповідав вимогам законодавства щодо гендерної рівності (Комісія мала обрати кандидатку, коли на посаду претендували кандидати різної статі з однаковою кваліфікацією). Міністерка не провела дослідження, щоб стверджувати, що у рішенні Комісії з оцінки не було дотримано гендерної рівності.

Міністерка усвідомлювала, що національне законодавство вимагало докладно обґрунтувати відступи від рекомендацій Комісії з оцінки, проте свідомо не виконала своїх обов'язків, що викликає обґрунтовані підозри у її політичних мотивах. Тому ВП ствердила, що порушення Міністерки були вагомими та підривали суть права на "суд, встановлений законом".

Опісля, Парламент Ісландії затвердив новий список кандидатів, сформований Міністеркою, не зважаючи на брак обґрунтування з боку Міністерки. Парламент, замість того, щоб виступити гарантом законності процедури відбору суддів, підтримав прийняте з порушеннями рішення Міністерки.

Крім того, Парламент був зобов'язаний проголосувати за кожного кандидата на посаду судді окремо, проте він не дотримався цієї процедури та проголосував за список в цілому. Це порушення не було б вагомим, якби не підтримувало незаконні дії Міністерки.

ВП узагальнила, що відбір суддів відбувся із порушенням фундаментальних правил процедури.

(3) Чи ефективно національні суди розглядали заяви щодо порушення права на "суд, встановлений законом"?

ВП оцінювала, як національні суди досліджували правові наслідки порушення процедури відбору суддів.

Заявник звертався до Верховного суду Ісландії, в якому скаржився, що розгляд його справи колегією, до якої входила суддя А.Е. (обрана Міністеркою), порушує право Заявника на "суд, встановлений законом". Верховний суд Ісландії відхилив вимоги Заявника, адже:

• порушення Парламентом процедури голосування за кандидатів не було вагомим і не може впливати на легітимність відбору в цілому;
  
  
• список кандидатів вже був затверджений, підписаний Президентом і Міністеркою, тому призначення судді А.Е. не можна назвати нікчемним, а її судові рішення такими, що не мають юридичної сили.
  
  

ВП підсумувала, що Верховний суд Ісландії не встановив належного балансу між принципом правової визначеності з одного боку, та дотриманням законності, з іншого.

Проте, ВП не погоджується із Верховним судом Ісландії, що визнання відбору суддів нікчемним могло б порушити принцип правової визначеності. Порушення процедури вперше оскаржувалося двома громадянами в той час, коли двоє з призначених суддів ще не почали виконувати свої обов'язки. Заявник же просив звільнити суддю А.Е. з посади в перший місяць її перебування на посаді судді.

Вищезазначене свідчить про те, що скарги на порушення права на "суд, встановлений законом" національні суди належним чином не розглянули.

Беручи до уваги трискладовий тест, ВП визнала, що розгляд справи Заявника суддею А.Е., який був призначений із недотриманням процедури, порушувало право на "суд, встановлений законом".


Ключова позиція ВП ЄСПЛ:
Міністерка юстиції порушила фундаментальне правило процедури відбору суддів, що зобов'язувало її базувати ґрунтовним розслідуванням та аналізом свій відступ від рекомендацій Комісії з оцінки. Це правило було важливим запобіжником свавіллю Міністерки, що могло підірвати незалежність чи легітимність Апеляційного суду.

Порушення зазначеного правила рівнозначне наділенню себе дискреційними повноваженнями, а правові запобіжники від такого необмеженого розсуду, як: парламентський контроль, оскарження в національних судах, – виявилися неефективними. Це все разом свідчить про порушення права на "суд, встановлений законом".

Наслідки:
ВП зазначила, що це рішення не зобов'язує Ісландію переглядати судові справи, котрі ухвалювали судді, яких призначили з порушеннями, адже рішення у них вже набрали законної сили (стали res judicata).

Ісландія повинна буде здійснити заходи, які не допустять подібних порушень в майбутньому. Ці заходи можуть полягати у звільненні суддів, котрі були призначені із порушеннями, чи/та у забезпеченні законної процедури призначення суддів на майбутнє. Як Ісландія виконуватиме рішення залежатиме від Комітету Міністрів Ради Європи, що контролюватиме виконання рішення ВП.

Фабула:
заявник обіймав посаду голови Київського апеляційного адміністративного суду. В 2011 році Рада суддів адміністративних судів України за результатами перевірки та за головуванням К. звернулась до Вищої ради юстиції (ВРЮ) з поданням про звільнення заявника з посади голови суду у зв'язку з неналежним виконанням адміністративних обов'язків.

За результатами розгляду подання, ВРЮ звільнила заявника з посади голови суду. За рішення проголосували члени ВРЮ, присутні при розгляді цього питання, у тому числі суддя К., Генеральний прокурор України та інші члени, пов'язані та непов'язані з судовою владою. З вісімнадцяти присутніх членів вісім були суддями. Чотирнадцять голосів віддали загалом за звільнення заявника. При цьому, до складу ВРЮ входили двоє членів, які раніше ініціювали провадження щодо звільнення заявника з посади судді у зв'язку зі стверджуваним «порушенням присяги».

Заявник оскаржив рішення ВРЮ до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ). ВАСУ відмовив в задоволенні позову заявника, зазначивши, що заявник не оскаржив фактів, що стали підставою для його звільнення, і тому ці факти вважались встановленими. ВАСУ наголосив на недоліках в роботі заявника, за які він поніс відповідальність.

Після звільнення з посади голови суду, заявник продовжував працювати в якості судді в тому ж суді.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:

• п. 1 ст. 6 - невідповідність вимогам незалежності та безсторонності проваджень у ВРЮ та ВАСУ щодо звільнення заявника з посади голови суду.
• стаття 8 - звільнення заявника з посади вплинуло на його приватне життя.

Прийнятність скарги:
ЄСПЛ визнав скаргу скаргу прийнятною, відкинувши аргументи Уряду щодо відсутності цивільного аспекту пункту 1 статті 6 ЄКПЛ.

Суд зазначив, що ця справа стосується «звичайного трудового спору», оскільки вона суттєво вплинула на (i) обсяг роботи, яку заявник мав виконувати як працівник, та на (ii) його заробітну плату, як частину його трудових відносин.

Щодо статті 8, то ЄСПЛ зазначив, що твердження заявника про те, що рішення про його звільнення розповсюдили у засобах масової інформації та що про це дізналась невизначена кількість осіб, як таке, не демонструє суттєвої шкоди для його професійної та соціальної репутації. До того ж, заявник не навів в обґрунтування свого твердження конкретних деталей щодо осіб, відповідальних за публікацію такої інформації, та щодо того, яке вона мала охоплення і вплив.

Заявник не обґрунтував, яким чином його звільнення з посади вплинуло на подальшу кар'єру судді. ЄСПЛ зазначив, що звільнення заявника не виключало можливості його повторного призначення, навіть якщо це було суто теоретичним з огляду на його похилий вік. Щодо соціальної репутації у цілому, то критика з боку органів влади не вплинула у ширшому етичному аспекті на особистість та характер заявника. Моральні якості заявника не ставились під сумнів і в оскаржуваних рішеннях відсутні такі докори. Також звільнення заявника з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду не призвело до його відсторонення від професії. Він продовжив працювати як звичайний суддя та залишався у тому самому суді разом зі своїми колегами.

Таким чином, Суд дійшов до висновку, що скарга за ст. 8 має бути відхилена як несумісна з ЄКПЛ за критерієм ratione materiae.

Результат розгляду:
ЄСПЛ послався на своє рішення у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, зазначивши, що висновки з неї є цілком актуальними для цієї справи. Тому такі самі занепокоєння виникають щодо відповідності провадження у ВРЮ стандартам незалежності та безсторонності. Справа заявника розглядалась та вирішувалась вісімнадцятьма членами ВРЮ, тільки вісім з яких були суддями. Отже, члени, які не були суддями, становили більшість, яка могла вплинути на результат провадження. Крім того, залишались питання як щодо порядку призначення органами виконавчої та законодавчої влади суддів членами ВРЮ, який обмежував кількість обраних своїми колегами суддів у складі ВРЮ, так і щодо того, що більшість членів ВРЮ не працювали в ній на постійній основі і що до її складу входив Генеральний прокурор України.

Також, суд зазначив, що факт участі К. у попередній перевірці справи заявника та внесенні ВРЮ подання про його звільнення в якості голови Ради суддів адміністративних судів України викликає об'єктивний сумнів у безсторонності судді К., оскільки у подальшому він взяв участь у прийнятті рішення ВРЮ по суті справи заявника.

Враховуючи це, ЄСПЛ дійшов до висновку, що провадження у ВРЮ не забезпечило гарантій незалежності та безсторонності з огляду на системні недоліки та ознаки особистої упередженості.

Щодо провадження у ВАСУ, то Суд так само врахував свої висновки у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, зазначивши, що при перегляді рішення ВРЮ, яке одразу набрало законної сили, ВАСУ діяв в межах того самого законодавства з аналогічними обмеженими повноваженнями та невизначеностями щодо можливих правових наслідків.

До того ж Суд звернув увагу, що у своїй постанові ВАСУ зазначив, що заявник не оскаржував факти, що стали підставою для його звільнення, і тому ці факти були визнані встановленими. Проте цей висновок не узгоджується з підставами, наведеними заявником у своєму позові до ВАСУ, в якому він чітко оскаржує ці факти. Заявник стверджує, зокрема, що висновки ВРЮ були надто загальними та що для обґрунтування своїх висновків ВРЮ мала послатись на конкретні обставини та зазначити період, коли вони відбулись.

Також ВАСУ не зробив реальної спроби розглянути інший важливий аргумент заявника, який стверджував про відсутність незалежності та безсторонності провадження у ВРЮ.

Щодо гарантій незалежності та безсторонності, які мають відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції забезпечуватись судовим органом, який здійснює перегляд, то у цій справі такий перегляд здійснювався суддями ВАСУ, які також перебували в межах дисциплінарної юрисдикції ВРЮ. Це означає, що ці судді також могли стати суб'єктом дисциплінарного провадження у ВРЮ. Той факт, що до суддів ВАСУ можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення та що вони мають дотримуватись норм суддівської дисципліни й етики, сам по собі не є підставою для сумніву в їхній незалежності та безсторонності щодо органу, уповноваженого застосовувати дисциплінарні норми. Однак питання дотримання фундаментальних гарантій незалежності та безсторонності може виникнути, якщо структура та функціонування дисциплінарного органу створюють серйозні проблеми у зв'язку з цим. Ця справа дійсно свідчить про такі серйозні проблеми з боку ВРЮ, зокрема структурні недоліки та ознаки особистої упередженості. По-друге, ВРЮ була не просто дисциплінарним органом влади: насправді це був орган влади з широкими повноваженнями щодо кар'єр суддів (призначення, притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення). На підставі цих факторів, а також з огляду на правові та фактичні обставини справи Суд, у світлі згаданого рішення у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, дійшов висновку, що судді ВАСУ при розгляді справи заявника, стороною в якій була ВРЮ, не могли проявити «незалежність та безсторонність», як того вимагала стаття 6 Конвенції.

Таким чином, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ.

Ключова позиція ЄСПЛ:
звільнення судді з адміністративної посади не несе автоматично шкоди його приватному життю в розумінні статті 8 Конвенції. Додатково підтверджуються висновки, викладені Судом в справі Oleksandr Volkov v. Ukraine. Так, суд зазначає, що при суттєвих проблемах з організацією та структурою дисциплінарного органу щодо суддів, судді, що переглядають рішення такого органу, не можуть вважатись цілковити незалежними та безсторонніми.

Наслідки:
в січні 2019 року Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення ВАСУ 2011 року і повернула справу на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду. Розгляд справи триває.

Фабула:
заявники були суддями національних судів. Щодо них порушили дисциплінарні провадження, внаслідок чого їх звільнили з посад за "порушення присяги". Факти, що стали підставою для звільнення, розглядала Вища рада юстиції (ВРЮ). Подання про звільнення суддів ВРЮ вносила на розгляд Верховної Ради України або Президента України (залежно від того, який з цих органів влади призначав заявників на посади суддів) для прийняття остаточних рішень щодо звільнення. У подальшому заявники безрезультатно оскаржили своє звільнення до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) або інших судів. Не погоджуючись з рішеннями ВАСУ, заявники звернулись до ЄСПЛ.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:

• пункт 1 статті 6 — право на справедливий суд — національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими.
• стаття 8 — право на повагу до приватного і сімейного життя.

Прийнятність скарги:
Уряд посилався на те, що відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, оскарження рішень ВРЮ в судах не є ефективним засобом правового захисту. Отже, заявники пропустили шестимісячний строк для звернення до ЄСПЛ, який мав відраховуватись з моменту прийняття ВРЮ свого рішення.

Однак, Суд не погодився з такою позицією, зазначивши, що не можна беззаперечно стверджувати, що на час подій неефективність перегляду була очевидною для заявників і що до нього не слід було вдаватися. Навпаки, ЄСПЛ вважає, що намагання заявників вирішити проблему за допомогою наявного засобу правового захисту не можна використовувати проти них.

Результат розгляду:
ЄСПЛ, пославшись на свої висновки у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, визнав порушення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ щодо всіх заявників. Зокрема, у згаданій справі Суд встановив, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки.

Окремо Суд зазначає, що у справах п. Корзаченка (№ 4588/11) та п. Ковзеля (№ 35336/11) подання ВРЮ про звільнення заявників вносилось для ухвалення остаточного рішення про їхнє звільнення Президентові України, а не до Верховної Ради. Оскільки ця частина процесу прийняття рішень була покладена на Президента України, який був наділений значними виконавчими повноваженнями, видається, що цей етап провадження на національному рівні не забезпечив основних гарантій судового процесу, передбачених статтею 6 Конвенції. ЄСПЛ вважає, що ця відмінна особливість проміжного етапу складної національної процедури не впливає на загальний висновок про те, що принципи незалежності і неупередженості не були забезпечені на національному рівні.

Аналогічно, Суд визнав порушення статті 8 ЄКПЛ щодо усіх заявників, пославшись на справу Oleksandr Volkov v. Ukraine. У ній Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, та що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону», а тому не було правомірним у розумінні статті 8 ЄКПЛ.

Проте, на відміну від згаданої справи, Суд відмовився поновлювати заявників на посадах суддів. ЄСПЛ зазначив, що наразі в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до законодавства. У зв'язку з цим Суд не в змозі оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними.

Таким чином, ЄСПЛ відхилив прохання заявників про поновлення їх на посадах суддів.

Ключова позиція ЄСПЛ:
судді, що були несправедливо звільнені ВРЮ за порушення присяги, тепер не можуть розраховувати, що ЄСПЛ на основі справи Oleksandr Volkov v. Ukraine одразу поновить таких суддів на посадах.

Наслідки:
Україна виплатила загалом 89 600 євро 14 суддям відповідно до рішення у цій справі.

Стосовно долі кожного із заявників, то:

Ніна Дмитрівна Бабич — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав звільнення незаконним, це рішення було підтримано Великою Палатою Верховного Суду. Суд визначив, що додатковий розгляд дисциплінарного порушення, яке стало підставою для звільнення судді, має провести Вища рада правосуддя. Заявниця була поновлена на посаді рішенням Голови Святошинського районного суду м. Києва.

Ігор Іванович Бараненко — Вищий адміністративний суд України визнав звільнення незаконним, проте не поновив заявника на посаді. Це рішення підтримав Касаційний адміністративний суд Верховного Суду. 16 квітня 2019 року Вища рада правосуддя постановила поновити заявника на посаді судді Київського апеляційного адміністративного суду.

Олег Володимирович Бачун — 7 грудня 2017 року ВАСУ визнав його звільнення незаконним, проте не поновив на посаді. Велика Палата Верховного Суду підтримала таке рішення, визначивши, що Вища рада правосуддя має переглянути рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. В січні 2019 року Бачун звернувся до Касаційного адміністративного суду Верховного Суду з позовом про визнання незаконною бездіяльності Вищої ради правосуддя щодо поновлення його на посаді. В задоволенні позову заявнику було відмовлено.

Ігор Анатолійович Бондаренко — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав звільнення заявника незаконним. Голова Бориспільського міськрайонного суду вирішив поновити суддю на посаді. Вища рада правосуддя досі не постановила свого рішення за підсумками перегляду рішення ВРЮ про звільнення заявника.

Лілія Анатоліївна Васіна — поновлена на посаді рішенням Голови Кіровського районного суду м. Дніпропетровська.

Петро Олегович Ковзель — в.о. Президента України Олександр Турчинов своїм указом поновив заявника на посаді судді. Поновлення підтвердив Касаційний адміністративний суд Верховного Суду.

Сергій Миколайович Конякін — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав звільнення незаконним, це рішення підтримала Велика Палата Верховного Суду. Суд визначив, що ВРП має повторно розглянути по суті та вирішити питання щодо наявності підстав для притягнення заявника до дисциплінарної відповідальності.

Володимир Миколайович Корзаченко — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав звільнення незаконним, це рішення підтримала Велика Палата Верховного Суду. Суд визначив, що ВРП має повторно розглянути по суті та вирішити питання щодо наявності підстав для притягнення заявника до дисциплінарної відповідальності. Заявник звернувся до ЄСПЛ зі скаргою щодо процедури його відновлення на посаді.

Кирило Олександрович Кормушин — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав звільнення незаконним, це рішення підтримала Велика Палата Верховного Суду. Суд визначив, що ВРП має повторно розглянути по суті та вирішити питання щодо наявності підстав для притягнення заявника до дисциплінарної відповідальності. Голова Шевченківського районного суду м. Києва відмовився поновлювати на посаді заявника, звернувшись за поясненнями до Вищої ради правосуддя та ВККС. Державна судова адміністрація зазначила, що немає підстав для поновлення судді на посаді, допоки не буде відповідного рішення Вищої ради правосуддя.

Геннадій Леонідович Неминущий — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду скасував постанову ВРУ, якою заявника звільнили з посади судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області. Велика Палата Верховного Суду підтримала це рішення.

Наталя Григорівна Середня — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду скасував постанову ВРУ про звільнення заявниці з посади судді. Це рішення підтримала Велика Палата.

Людмила Іванівна Стасовська (Сушкова) — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду за позовом заявниці скасував постанову ВРУ щодо звільнення її з посади судді. Велика Палата Верховного Суду підтримала це рішення.

Лідія Володимирівна Токар — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав незаконним звільнення заявниці і визначив, що ВРП має повторно розглянути по суті та вирішити питання щодо наявності підстав для притягнення її до дисциплінарної відповідальності. Це рішення підтримала Велика Палата Верховного Суду.

Олександр Анатолійович Шкіндер — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду визнав звільнення заявника незаконним. Голова Генічеського районного суду Херсонської області відмовився поновлювати суддю на посаді. Відмова була успішно оскаржена в Херсонському окружному адміністративному суді. Проте, П'ятий апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції. Вища рада правосуддя підтвердила остаточне звільнення заявника.

Щодо інших заявників інформацію знайти не вдалося.

Фабула:
суддя Верховного суду Угорщини був призначений на строк 6 років на посаду заступника Голови суду. Проте, зі вступом в силу нового Основного закону (Конституції Угорщини) та на підставі перехідних положень Закону «Про організацію та діяльність судів», що набрали чинності 1 січня 2012 року, заступника Голови суду звільнили за три роки і 10 десять місяців до збігу строку його повноважень. Конституційний суд відхилив скаргу колишнього заступника Голови на неконституційність звільнення, зазначивши, що воно було здійснено законно, в рамках всеохоплюючої судової реформи.

Не погоджуючись з рішенням Конституційного суду, заявник звернувся до ЄСПЛ.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення: стаття 8 ЄКПЛ – звільнення потягло за собою порушення права на повагу до приватного життя, включаючи розвиток професійних відносин.

Прийнятність скарги:
ЄСПЛ визнав скаргу прийнятною, адже, окрім скарги до Конституційного суду, у заявника не було жодного іншого можливого засобу правового захисту і цим єдиним засобом він скористався.

Результат розгляду:
Суд визнав порушення статті 8 ЄКПЛ, бо професійний розвиток є невід'ємною частиною приватного життя. Суд відхилив аргумент уряду, що звільнення пов'язано зі збільшенням повноважень заступника Голови, вважаючи ці зміни недостатньо значними. Суд визнав звільнення порушенням статті 8 Конвенції як таке, що не відповідає правовій меті, та призначив звільненому судді компенсацію.

Ключова позиція ЄСПЛ:
реформування судової системи не є підставою для звільнення особи з адміністративної посади до закінчення строку її повноважень, якщо внаслідок реформи така посада зберігається, а її функціонал істотно не змінюється.

Наслідки:
оскільки до прийняття рішення заявник помер, поновлення його на посаді не було можливим. Призначена Судом компенсація була виплачена нащадкам заявника. Комітет Міністрів Ради Європи визнав, що рішення є повністю виконане в частині індивідуальних заходів. В той же час, продовжується нагляд виконання Угорщиною загальних заходів (недопущення схожих порушень в майбутньому).

Фабула:
22 червня 2009 року заявника обрали Головою Верховного суду Угорщини строком на 6 років. Голова Верховного суду за посадою також очолював Національну юридичну раду, яка керувала судовою системою країни. Як очільник Ради, заявник мав можливість представляти свою позицію стосовно пропонованих законодавчих змін у судоустрої.

В 2011 році за результатами виборів абсолютну більшість в парламенті Угорщини здобула партія Фідес. Після перемоги на виборах партія вирішила провести радикальну судову реформу. Заявник у своїх публічних виступах, зокрема, і в парламенті Угорщини, гостро критикував запропоновані зміни. В той же час, представники партії в своїх заявах обіцяли, що критична позиція заявника щодо реформи не призведе до припинення його повноважень як Голови Верховного суду.

Проте згодом, під час розгляду нового Закону «Про організацію та діяльність судів» та Основного Закону (нової Конституції Угорщини), які започаткували реформу, депутати партії Фідес подали нові поправки. Вони передбачали, що зі вступом Закону та Конституції в силу, повноваження Голови Верховного суду припиняться. Саме в такій редакції Закон та Конституція були прийняті. В результаті, повноваження заявника припинились за більш ніж три роки до закінчення строку, на який його обрали на посаду.

Оскільки суддю звільнили на підставі не лише звичайного закону, а й нової редакції Конституції, він не мав можливості оскаржити своє звільнення, і в зв'язку з цим звернувся до ЄСПЛ.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:

• стаття 6 – доступ до суду – неможливість оскаржити дострокове припинення повноважень Голови Верховного суду.
• стаття 10 – право на свободу вираження поглядів – суддю звільнили через те, що він критикував судову реформу.

Прийнятність скарги:
ЄСПЛ визнав скаргу прийнятною, адже гарантії статті 6 ЄКПЛ щодо доступу до правосуддя поширюються і на цю ситуацію. Суд зазначив, що припинення повноважень заявника внаслідок нового законодавства не могло позбавити його прав, якими він наділявся в момент обрання. Норми, за якими заявник обирався, чітко встановлювали шестирічний строк повноважень та конкретні підстави, з яких його могли звільни. Оскільки попередні норми були скасовані новим законодавством, воно є предметом цього самого «спору», до якого могли застосовуватися гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 ЄКПЛ.

Перешкода для доступу заявника до суду була створена тим, що дострокове припинення його повноважень як Голови Верховного суду передбачали перехідні положення Закону «Про організацію та діяльність судів», який набув чинності 1 січня 2012 року. Він не зміг оскаржити звільнення перед службовою колегією, що він міг би зробити в разі звільнення з інших підстав. Крім того, припинення повноважень заявника передбачали перехідні положення Основного Закону, який також набрав чинності 1 січня 2012 року. За цих конкретних обставин заявник, на відміну від заявника в справі Erményi v. Hungary, не подав до Конституційного Суду конституційну скаргу на положення закону, яке припинило строк його повноважень, оскільки Конституційний Суд не міг розглядати конституційність нової Конституції.

Таким чином, заявник вичерпав всі можливі засоби захисту своїх прав.

Результат розгляду:
ЄСПЛ дійшов висновку, що обставини справи та послідовність подій вказують на те, що дострокове припинення повноважень заявника як Голови Верховного суду було не результатом реорганізації вищого судового органу, як стверджував Уряд, а наслідком поглядів і критичних зауважень, які заявник публічно висловлював у рамках своїх професійних обов'язків. Усі пропозиції щодо припинення його повноважень внесли до Парламенту вже після того, як заявник публічно висловив свою точку зору щодо реформ, і ухвалили за дуже короткий час.

Суд зазначив, що держава не може правомірно посилатися на незалежність судової влади для виправдання такого заходу, як дострокове припинення повноважень голови суду, з причин, які не передбачені законом і не мають нічого спільного з підставами професійної некомпетентності чи неправомірних дій. Суд вважає, що звільнення з посади не може сприяти меті підвищення незалежності судової влади, оскільки воно стало наслідком попередньої реалізації права на свободу вираження поглядів заявником, який був вищою посадовою особою в судових органах.

Суд визнав порушення як статті 6, так і статті 10 Конвенції

Ключова позиція ЄСПЛ:
судова реформа не є підставою для звільнення судді з адміністративної посади і воно не може бути виправдано ціллю забезпечити незалежність судової влади. Крім того, публічні висловлювання судді проти реформи і його звільнення внаслідок реформи можуть бути визнані порушенням статті 10 ЄКПЛ, адже в такому випадку суддю фактично «карають» за його погляди.

Наслідки:
за підсумком цього рішення заявнику виплатили компенсацію, проте відмовили у поновленні на посаді. Враховуючи те, що посаду наразі обіймає інша особа, яка була призначена в законний спосіб, поновити заявника було неможливо. Жодних змін в законодавстві це рішення не спричинило. Нагляд за виконанням Угорщиною загальних заходів, передбачених рішенням (забезпечення можливості перегляду рішень органу, який звільняє суддів з посади, забезпечення того, щоб суддю не могли звільнити за його критичні погляди), триває.

Фабула:
Заявник з 1983 року працював суддею місцевого (районного) суду. На той час законодавство не передбачало складення присяги судді при призначенні на посаду.

5 червня 2003 заявника призначили на посаду судді Верховного Суду України (ВСУ), а 30 березня 2007 його обрали Головою Військової палати ВСУ. У грудні того ж року З'їзд суддів України призначив заявника членом Вищої ради юстиції (ВРЮ). Проте він фактично не обійняв цієї посади через протидію тодішнього голови Комітету Верховної Ради України (ВРУ) з питань правосуддя С. Ківалова, який блокував прийняття заявником присяги перед парламентом.

Так, у відповідь на звернення З'їзду суддів та Ради суддів до парламенту з проханням про складання присяги члена ВРЮ, С. Ківалов повідомив про те, що це питання потребувало ретельного вивчення разом з твердженнями пані В.П. щодо незаконності рішення З'їзду суддів України, яким її звільнили з посади члена ВРЮ. Варто зазначити, що звільнення пані В.П. з посади члена ВРЮ стало підставою для обрання на її вакантне місце заявника.

В результаті заявник так і не склав присягу та не обійняв посаду члена ВРЮ.

В той же час, С. Ківалов та ще два члени парламентського комітету звернулись до ВРЮ з клопотанням провести перевірку можливого порушення, вчиненого заявником при здійсненні повноважень судді, посилаючись, серед іншого, і на скарги пані В.П.

16 грудня 2008 член ВРЮ Р. Кузьмін, провівши перевірку, вніс пропозицію про звільнення заявника з посади судді у зв'язку з порушенням ним присяги. Р. Кузьмін стверджував, що заявник, як суддя Верховного Суду України, неодноразово переглядав рішення, ухвалені суддею Б., який є братом його дружини. Крім того, беручи участь як третя сторона у провадженні, ініційованому пані В.П. (щодо вищезазначеного рішення З'їзду суддів України про її звільнення з посади), заявник не заявив відвід цьому ж судді, пану Б., який був у складі колегії апеляційного суду, в якому слухалася ця справа. 24 грудня 2008 року P. Кузьмін. доповнив свою пропозицію, надавши додаткові приклади справ, які розглядав суддя Б., а потім переглядав заявник. Деякі дії заявника, що стали основою для пропозиції, сталися у листопаді 2003 року.

Таку ж пропозицію вніс член ВРЮ В. Колесниченко у березні 2009. Він стверджував, що заявник допустив низку грубих процесуальних порушень при розгляді корпоративних спорів за участю певного товариства з обмеженою відповідальністю. Деякі з дій заявника, що стали підставою для пропозиції, сталися у липні 2006 року.

26 травня 2010 ВРЮ розглянула пропозиції Р. Кузьміна та В. Колесниченка та рекомендувала ВРУ звільнити заявника. Заявник не був присутнім на цьому засіданні.

16 червня 2010 парламентський комітет під головуванням С. Ківалова розглянув відповідні подання та порекомендував звільнити заявника з посади судді. Члени Комітету, які зверталися до ВРЮ щодо проведення перевірки стосовно заявника, також голосували за цю рекомендацію. Окрім С. Ківалова, інший член Комітету також попередньо займався справою заявника як член ВРЮ, а потім голосував за рекомендацію у складі комітету. Заявник не був присутнім на засіданні Комітету.

17 червня 2010 ВРУ розглянула рекомендацію Комітету на пленарному засіданні та звільнила заявника. Заявник стверджував, що під час голосування не всі народні депутати були присутні в залі засідань. Мали місце випадки неособистого голосування.

Заявник оскаржив прийняте рішення до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ). 19 жовтня 2010 спеціально створена Головою ВАСУ палата частково задовольнила позов заявника.

Суд визнав, що рішення та подання ВРЮ, прийняті у зв'язку із рекомендацією
Р. Кузьміна, були незаконними, оскільки на час подій, які стали підставами для звільнення, заявник та суддя Б. не вважалися родичами. Крім того, що стосується провадження, в якому заявник був третьою особою, він не був зобов'язаний вимагати відводу судді пана Б.

Проте ВАСУ відмовився скасовувати акти ВРЮ, пов'язані з рекомендацією P. Кузьміна, зазначивши, що не має таких повноважень.

Що стосується рішення та подання ВРЮ, прийнятих за наслідками розгляду рекомендацій пана В. Колесниченка, то вони були визнані законними та обґрунтованими.

Заявник звернувся до ЄСПЛ.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:

• п. 1 ст. 6 Конвенції — право на справедливий суд - заявник скаржився що його справа не розглядалася «незалежним та безстороннім судом».

Зокрема, на думку заявника:

• провадження у ВРЮ було несправедливим у зв'язку з тим, що воно не здійснювалося згідно з процедурою, передбаченою ЗУ «Про Вищу раду юстиції» 1998 року; останній закріплює низку важливих процесуальних гарантій, включаючи строки застосування дисциплінарних стягнень;
  

• парламент ухвалив рішення про його звільнення на пленарному засіданні з порушенням правил використання системи електронного голосування;
  
• справа заявника не розглядалась «судом, встановленим законом»; рішення у його справі постановлені без здійснення належної оцінки доказів, а важливі доводи, висунуті стороною захисту, не були належним чином розглянуті; не дотримано принципу рівності сторін;
• відсутність у ВАСУ достатніх повноважень для перегляду актів, ухвалених ВРЮ, суперечила його «праву на суд»;
  

• ст. 8 Конвенції — право на повагу до приватного і сімейного життя - звільнення заявника з посади судді становило втручання в його приватне життя.

Прийнятність скарги:
суд визнав скаргу прийнятною. Cторони не оспорювали прийнятність скарги.


Результат розгляду:

Щодо п. 1 ст. 6 Конвенції:

1. Щодо принципів «незалежного та безстороннього суду»

ВРЮ

Станом на дату звільнення заявника, переважну більшість членів ВРЮ складали особи, які не були суддями та обиралися безпосередньо органами виконавчої та законодавчої влади. Внаслідок цього, його справу розглядали шістнадцять членів ВРЮ, присутніх на засіданні, але тільки троє з них були суддями.

Також, згідно із ЗУ «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працювали в ній на постійній основі. Інші члени працювали та отримували свою зарплатню поза межами ВРЮ, що, на думку ЄСПЛ, неминуче означало їх матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від головних роботодавців та ставило під загрозу їх незалежність та безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які були членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означала втрату членства у ВРЮ. Присутність Генерального прокурора України у зазначеному органі, який мав повноваження призначати, звільняти суддів, а також застосовувати до них дисциплінарні стягнення, створювало ризик того, що у таких справах судді не діятимуть безсторонньо, або що Генеральний прокурор України не діятиме безсторонньо щодо тих суддів, чиї рішення він не схвалює. Те саме стосувалося й інших членів ВРЮ, призначених всеукраїнською конференцією працівників прокуратури.

Суд також зауважив, що члени ВРЮ, які здійснювали перевірку у справі заявника та направили подання про його звільнення (Р. Кузьмін та В. Колесниченко), згодом взяли участь у голосуванні за рішення про його звільнення з посади. Крім того, один з цих членів (В. Колесниченко) був призначений Головою ВРЮ та головував у засіданні щодо заявника. ЄСПЛ визнав, що роль цих членів у висуванні звинувачень щодо заявника на підставі результатів проведеної ними перевірки викликає об'єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при ухваленні рішення щодо заявника.

Також Суд піддав сумніву неупередженість певних членів ВРЮ, зокрема, Голови парламентського комітету з питань правосуддя (С. Ківалова), який також був членом ВРЮ. По-перше, Суд звернув увагу на його роль у незабезпеченні^- заявникові можливості скласти присягу члена ВРЮ. По-друге, думка С. Ківалова, оприлюднена 14 червня 2007 року в офіційному парламентському виданні, свідчила, що він категорично не погоджувався з судовим рішенням у справі щодо незаконності постанови парламенту про тимчасовий порядок призначення голів та заступників голів місцевих судів. Навіть якщо С. Ківалов безпосередньо не критикував заявника, очевидно, що він не схвалював дії заявника, який був позивачем у тій справі.

Таким чином, Суд дійшов до висновку, що провадження у ВРЮ не відповідало принципам незалежності та безсторонності, які вимагається пунктом 1 статті 6 ЄКПЛ.


Парламент

Стосовно подальшого розгляду справи парламентом, ЄСПЛ встановив, що він не усунув структурних недоліків «незалежності та безсторонності», а, скоріше, додав провадженню політизації та ще більше посилив невідповідність процедури принципу поділу влади.

Щодо провадження у парламентському комітеті, то Суд звернув увагу, що Голова комітету (С. Ківалов) та один з його членів були також членами ВРЮ і приймали рішення у справі заявника на обох рівнях. Відповідно при розгляді подань ВРЮ вони не могли бути безсторонніми. Крім того, С. Ківалов разом з двома членами парламентського комітету клопотав перед ВРЮ про призначення перевірки можливих порушень з боку заявника.

У той же час процедури відводу членів ВРЮ не існувало, оскільки така процедура ЗУ «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» 2004 року не передбачалася. Це, на думку Суду, вказує на відсутність належних гарантій для забезпечення відповідності провадження критерію об'єктивної безсторонності

Суд дійшов до висновку, що факти цієї справи свідчать про те, що пленарне засідання ВРУ не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів.



ВАСУ

ЄСПЛ не переконаний, що ВАСУ здійснив достатній перегляд справи заявника.

Так, у Суду виникло питання, чи міг ВАСУ ефективно переглянути рішення ВРЮ та парламенту з огляду на те, що він мав повноваження визнати ці рішення незаконними, але не мав повноважень скасувати їх та за потреби вжити наступних засобів правового захисту. ЄСПЛ вважає, що нездатність ВАСУ формально скасувати оскаржувані рішення та відсутність норм, що регулюють подальший хід дисциплінарного провадження, породжує певну невизначеність щодо того, якими мають бути правові наслідки такого судового рішення.

Також твердження заявника про незаконність процедури голосування у парламенті було у подальшому розтлумачено як скарга на неконституційність постанови парламенту. На думку Суду, у такий спосіб ВАСУ ухилився від розгляду цього питання, залишивши його Конституційному Суду України, безпосереднього доступу до якого заявник не мав.

Окремо ЄСПЛ зауважує, що судовий перегляд здійснювався суддями ВАСУ, які також перебували в межах дисциплінарної юрисдикції ВРЮ. Це означає, що стосовно цих суддів також могли порушити дисциплінарне провадження у ВРЮ. З огляду на широкі повноваження ВРЮ стосовно професійних кар'єр суддів, а також на відсутність захисних механізмів незалежності та безсторонності ВРЮ (як розглядалося вище), Суд не переконаний у тому, що судді ВАСУ при розгляді справи заявника, в якій однією зі сторін була ВРЮ, могли забезпечувати «незалежність та безсторонність», як вимагає стаття 6 ЄКПЛ.

Відповідно, ЄСПЛ констатував, що національні органи не забезпечили незалежний та безсторонній розгляд справи заявника, а подальший перегляд його справи не виправив ці проблеми. Отже, наявне порушення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ.


2. Дотримання принципу юридичної визначеності під час пленарного засідання парламенту
Рішення про звільнення заявника було проголосоване за відсутності більшості народних депутатів. Присутні на пленарному засіданні депутати свідомо та незаконно голосували за своїх численних відсутніх колег (таким чином, ЄСПЛ визнав факт кнопкодавства у Верховній Раді).

За цих обставин Суд вважає, що неправомірне голосування в парламенті порушило принцип юридичної визначеності, а тому і пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Дотримання принципу «суд, встановлений законом»
ЄСПЛ звертає увагу, що на підставі тогочасної редакції Кодексу адміністративного судочинства України справу заявника повинна була розглядати виключно спеціальна палата ВАСУ. Ця спеціальна палата мала створюватись за рішенням Голови ВАСУ; особистий склад зазначеної палати визначав Голова, який потім затверджувала президія суду. Проте, до того часу, як були вчинені ці дії, п'ятирічний строк повноважень Голови ВАСУ сплив.

Разом з тим суддя П. продовжував виконувати функції Голови ВАСУ після спливу строку його повноважень. По суті, він покладався на те, що процедури призначення та/або повторного призначення на посаду законодавство не передбачало, а законодавчі підстави для його повноважень як Голови ВАСУ не були достатньою мірою визначені.

Між тим, у цей проміжок часу суддя П., діючи в якості Голови ВАСУ, створив палату, яка розглядала справу заявника, та висунув пропозиції щодо її особистого складу.

За цих обставин ЄСПЛ не зміг дійти висновку, що палата, яка розглядала справу заявника, була створена, а її персональний склад визначений у правомірний спосіб, який відповідав би вимозі «суду, встановленого законом». Отже, відбулося порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Щодо статті 8 Конвенції:
Сторони погодилися з тим, що відбулося втручання у право заявника на повагу до його приватного життя. Суд зазначив, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру»

Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Cаме в рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість взаємодіяти із навколишнім світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, визнаються такими, що впливають на «приватне життя».

Звільнення заявника з посади судді вплинуло на широке коло його стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру. Схожим чином, воно мало наслідки і для «кола його близьких», оскільки втрата роботи мала відчутні наслідки для матеріального добробуту заявника та його сім'ї. Крім того, причина звільнення заявника, а саме порушення присяги судді, говорить про те, що під впливом опинилась і його професійна репутація.

Таким чином, ЄСПЛ визнав також порушення статті 8 ЄКПЛ.

Ключова позиція ЄСПЛ:
суд встановив наявність істотних недоліків в судовій системі України, зокрема:

1. Небезсторонність ВРЮ, більшість в якій не складали судді. Наявність в складі ВРЮ Генерального прокурора та представників конференції прокурорів створювало тиск на суддів. Члени ВРЮ, які здійснювали перевірку у справі заявника та направили подання про його звільнення (Р. Кузьмін та В. Колесниченко), згодом взяли участь у голосуванні щодо звільнення заявника з посади. Відсутність процедури відводу членів ВРЮ.
   
   
2. Подальший розгляд справи в парламенті не усунув недоліків неупередженості та безсторонності. Члени парламентського комітету, які були членами ВРЮ, знову голосували за звільнення заявика. Окрім того, ЄСПЛ визнав факт кнопкодавства під час голосування за звільнення заявника з посади судді.
   
   
3. Щодо перегляду справи ВАСУ, ЄСПЛ вказав на те, що суд мав можливість визнати рішення ВРЮ та парламенту незаконним, проте не міг ці рішення скасувати. Окрім того, судді ВАСУ перебували в межах дисциплінарної юрисдикції ВРЮ (з порядком формування та діяльності якої наявні великі проблеми), що створювало тиск на суддів. Також ЄСПЛ визнав, що палата ВАСУ, яка розглядала справу заявника, була сформована в незаконний спосіб.
   
   

Отже, наявність системних недоліків в судовій системі та численних порушень, які проявились під час звільнення судді з посади, стала підставою для його поновлення на посаді.

Наслідки:
2 лютого 2015 р. голова ВСУ видав наказ про поновлення заявника на посаді судді ВСУ, а 23 лютого 2015 р. Пленум ВСУ прийняв рішення про введення заявника до складу Судової палати ВСУ в адміністративних справах.

Підставою для наказу про поновлення заявника на посаді стало те, що ВРУ прийняла постанову, якою скасувала іншу свою постанову в частині звільнення заявника з посади судді.

Щодо загальних заходів, то в 2016 році в Україні була проведена масштабна судова реформа. Так, Вищу раду юстиції реорганізували у Вищу раду правосуддя, більшість в якій складають судді. Був удосконалений механізм звільнення суддів, зменшено вплив законодавчої та виконавчої гілок влади на діяльність судової.

Тим не менш, Комітет Міністрів Ради Європи продовжує здійснювати нагляд за виконанням Україною цього рішення.

Фабула:
в 2002 році розпочалось дисциплінарне провадження щодо заявниці, яка була суддею. Звинувачення щодо неї стосувалось низки дій, серед яких: тісні стосунки з правником, чиї клієнти отримували вигоду від ухвалених нею рішень; постійні запізнення на роботу; невідповідний одяг, а саме міні-спідниці, та зовнішній вигляд. Були допитані свідки, які дали суперечливі свідчення. Також були проаналізовані справи, які розглядала заявниця. Інформацію, зібрану під час провадження, так і не відкрили для неї. Матеріали розслідування направили до Вищої судової ради, яка в 2003 році вирішила звільнити заявницю з посади судді переважно з тих мотивів, що її дії шкодять честі і гідності професії судді. Вона оскаржила це рішення, проте в 2004 році Вища судова рада (ВСР) підтвердила його за результатами розгляду, в якому брала участь заявниця. Їй повідомили про відмову в поновленні на посаді, проте не вказали підстави такого рішення.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:

• стаття 8 ЄКПЛ — звільнення заявниці з посади пов'язане як з її професійною, так і особистою поведінкою. Також постраждала її репутація.
• стаття 13 — право на ефективний засіб юридичного захисту.
• стаття 6 — право на справедливий розгляд справи.

Прийнятність скарги:
суд визнав скаргу прийнятною.

Результат розгляду:
на думку ЄСПЛ, критика з боку обвинувачення в процесі розгляду дисциплінарного провадження щодо заявниці не складала втручання в її особисте життя. Етичні зобов'язання суддів можуть зачіпати їхнє особисте життя, коли їхня поведінка шкодить репутації судочинства. Проте, заявниця залишається приватною особою, яка користується захистом статті 8 ЄКПЛ. Навіть якщо певні аспекти її поведінки - наприклад, рішення, прийняті з особистих мотивів, - є підставами для її звільнення, слідство не висувало таких звинувачень і натомість взяло до уваги низку інших дій, які не відносяться до професійної діяльності заявниці.

Кожному судді, якого звільняють з посади на з мотивів, пов'язаних з його/її сімейним чи особистим життям, мають надаватися гарантії змагального процесу перед незалежним та безстороннім органом. Ці гарантії особливо важливі у справі заявниці, оскільки разом зі звільненням з посади вона втратила можливість практикувати право.

Таким чином, ЄСПЛ визнав порушення статті 8 ЄКПЛ.

Щодо статті 13, то ЄСПЛ зазначив, що незалежність складу ВСР, який переглядав рішення про звільнення судді, викликає великі сумніви. Так, склад Ради включав членів, які приймали рішення про звільнення. Тобто, члени Ради переглядали власне ж рішення. Більше того, під час провадження жодного поділу не було зроблено між тими обставинами особистого життя заявниці, які пов'язані з виконанням професійних обов'язків та тими, які ні.

Також, оскільки Конституція Туреччини прямо забороняє перегляд рішень Ради, вона не може вважатись "судом" відповідно до положень статті 6 ЄКПЛ, тому така стаття не застосовується в цій справі.

Таким чином, заявниця не мала доступу до належного засобу правового захисту і наявне порушення статті 13 ЄКПЛ.

Ключова позиція ЄСПЛ:
відсутність можливості оскарження рішення органу, який звільняє суддів з посади, веде до того, що такий орган не може вважатись "судом" в розумінні статті 6 ЄКПЛ, а отже особа, яку звільнив такий орган, позбавлена належного засобу правового захисту.

Наслідки:
суд не призначив жодного матеріального відшкодування заявниці.

ВСР прийняла рішення про необґрунтованість звільнення заявниці та поновила її на посаді.

Окрім того, Туреччина внесла зміни до власної Конституції, якими дозволила перегляд рішень ВСР Державною Радою.

Кількість членів ВСР зросла з 5 до 22, а судді та прокурори отримали право обирати членів Ради. Таким чином, більшість членів до ВСР обирали із судової системи, серед практикуючих суддів та прокурорів.

Також зміни до Конституції запровадили механізм індивідуальних звернень до Конституційного Суду у випадку, якщо права особи, захищені ЄКПЛ, були порушені владою, а всі інші засоби правового захисту особа вичерпала.

Додатково, ВСР переглянула свої попередні рішення, узгодивши їх з цим рішенням ЄСПЛ.

Фабула:
заявник був Президентом Верховного Суду Хорватії. В 1996 році Уряд направив подання до Національної юридичної ради (НЮР) із вимогою розпочати дисциплінарне провадження щодо заявника. Його звинувачували в сексуальних стосунках з неповнолітніми та використанні своєї посади для захисту фінансових активностей двох осіб, відомих своїми кримінальними махінаціями. Такими діями заявник сильно зашкодив репутації судової влади.

В листопаді 1996 року НЮР розпочала дисциплінарне провадження стосовно заявника. Під час розгляду справи заявник подав клопотання про відвід трьох членів НЮР на підставі їхнього упередженого ставлення до заявника, яке вони продемонстрували під час дачі інтерв'ю кільком газетам. Таке клопотання відхилили як невмотивоване. Згодом, НЮР також відмовилась задовольняти клопотання заявника про публічний розгляд його справи. В січні 1997 році НЮР встановила, що заявник вчинив дисциплінарне правопорушення, адже підтримував контакти і публічно зустрічався з двома особами, знаючи, що вони були засуджені за кілька злочинів. Окрім того, заявник використовував свою посаду аби захищати інтереси цих осіб. З таких підстав НЮР вирішила звільнити заявника з посади судді та Голови Верховного Суду.

Рішення НЮР підтримала Парламентська палата округів. Проте, в 1998 році Конституційний суд скасував обидва рішення і відправив справу на новий розгляд, адже докази у справі були отримані в незаконний спосіб. Під час нового розгляду заявник знову подав клопотання про відвід членів НЮР, які давали інтерв'ю, та про проведення публічного розгляду його справи. НЮР знову відмовила у їхньому задоволенні. Щодо публічного розгляду справи, НЮР зазначила, що клопотання не може бути задоволене з мотивів захисту честі заявника та судочинства.

В жовтні 1998 року заявника знову визнали винним і звільнили з посади. Парламентська палата округів підтримала це рішення. В грудні 1998 року заявник подав скаргу до Конституційного суду, вказуючи на те, що розгляд справи не був публічним, три члени НЮР не були безсторонніми, та що свідчення на користь заявника не розглянули. В грудні 2004 року Конституційний суд відхилив його скаргу як безпідставну.

Заявник звернувся до ЄСПЛ.

Якої статті ЄКПЛ стосувалось рішення:
стаття 6 — право на справедливий суд.

Прийнятність скарги: скаргу визнали прийнятною. ЄСПЛ визначив, що стаття 6 застосовується до випадків звільнення з посади, якщо національне право виключає можливість судового захисту. Крім того, НЮР відповідає визначенню суду, встановленому законом, в цілях статті 6 ЄКПЛ.

Результат розгляду:
Щодо безсторонності трьох членів НЮР. Суд відзначає, що інтерв'ю з одним з членів (V.M.) опублікували як раз в той час, коли справа заявника вперше потрапила до Палати округів. На той час НЮР вже розглянула справу заявника, проте, оскільки була подана апеляція, рішення не було остаточним. Сам V.M. підтримав клопотання заявника про свій відвід, оскільки голосував проти призначення заявника на посаду Голови Верховного Суду і сам в той час розглядався як кандидат на цю посаду. Він також прокоментував результати розгляду, стверджуючи, що всі звинувачення проти заявника базуються на фактах. ЄСПЛ визначив, що правосуддя не просто має вершитися, має бути видно, як воно вершиться. Тому, той факт, що V.M. публічно розповів, що голосував проти призначення заявника, разом з тим, що він сам претендував на цю посаду, на погляд Суду, створює обґрунтовані сумніви в безсторонності V.M.

Щодо іншого члена НЮР — A.P., який був головою НЮР, — інтерв'ю з ним опублікували, коли справу розглядав Конституційний Суд і, таким чином, розгляд ще не був завершений. Під час інтерв'ю він заявив, що заявник вчинив неправомірні дії і використав свій вплив і контакти аби захистити інтереси двох осіб з кримінальним минулим. Щодо цих висловлювань, ЄСПЛ зазначає, що публічно виражена негативна позиція Голови НЮР щодо заявника абсолютно несумісна з його участю в повторному розгляді справи.

Щодо третього члена — M.H. — його інтерв'ю так само вийшло під час розгляду справи в Конституційному суді. В ньому він зазначив, що вважає комічними твердження заявника про свою упередженість. Він вказав, що заявник не володіє достатніми знаннями та досвідом та є інородним тілом в судовій системі Хорватії. На думку Суду такі твердження однозначно свідчать про упередженість M.H. щодо заявника.

Таким чином, наявне порушення статті 6 ЄКПЛ через відсутність безсторонності Президента НЮР та двох інших її членів.

Щодо публічного розгляду справи. НЮР вирішила усунути суспільство від участі в розгляді справи заявника з мотивів захисту гідності як самого заявника, так і всієї судової влади. Проте ЄСПЛ зазначає, що заявник сам просив про публічний розгляд справи і таким чином визнав, що його гідність не потребує захисту. Більше того, враховуючи високу посаду, яку обіймав заявник і те, що в суспільстві створилось враження про політичну вмотивованість процесу, відкритий розгляд справи був як в інтересах як заявника, так і суспільства.

Таким чином, наявне порушення статті 6 ЄКПЛ щодо публічного розгляду справи.

Щодо рівності сторін у справі. НЮР відмовилась брати до уваги свідчення будь-яких свідків сторони заявника мотивуючи це тим, що обставини, на яких спираються свідчення, вже були встановлені та не є важливими для справи. Проте, на думку Суду, ці свідчення є релевантними для справи і підтримали б лінію захисту. За таких умов, на думку ЄСПЛ, відмова національних органів досліджувати будь-які докази сторони захисту привела до обмеження можливостей заявника представляти себе у справі та не відповідає гарантіям справедливого розгляду, що передбачені статтею 6 ЄКПЛ.

Ключова позиція ЄСПЛ:
критичні коментарі в ЗМІ до остаточного розгляду справи можуть свідчити про відсутність безсторонності осіб, які розглядають дисциплінарне провадження щодо судді. Розгляд дисциплінарного провадження має відбуватись відкрито, якщо особа, щодо якої воно здійснюється, сама попросила про це або вона займає відповідальний пост в суддівській ієрархії. Також такій особі має бути надана можливість представляти свої докази.

Наслідки:
запроваджено нову редакцію Правил НЮР, відповідно до якої розгляд дисциплінарних проваджень щодо суддів має здійснюватись відкрито.

Новий закон про НЮР забороняє членам Ради давати коментарі щодо дисциплінарного провадження або судді, щодо якого відбувається розгляд скарг, до завершення самого розгляду. Також суддям надали право представляти власні докази.

Фабула:
У жовтні 2014 році у Португалії набрав чинності закон, який вводив тимчасове обмеження заробітної плати працівників публічної сфери. Зокрема, він поширювався на Президента, Прем'єр-міністра, депутатів парламенту, членів уряду, суддів та інших чиновників. Закон передбачав пропорційне зменшення заробітних плат, що становлять понад 1500 євро на місяць.

Ці заходи ґрунтувались на обов'язкових вимогах щодо зменшення надмірного бюджетного дефіциту Португалії протягом 2011 року у контексті фінансової допомоги ЄС. Протягом 2016 року Португалія поступово ліквідовувала зменшення заробітних плат та повернула їх до попереднього розміру.

Асоціація португальських суддів звернулася до Суду ЄС, оскільки вважала, що заходи щодо зменшення заробітної плати суддів порушують принцип незалежності суддів, закріплений у Конституції Португалії та у праві ЄС.


Яких положень статутних документів ЄС стосувалось рішення:

Стаття 19(1) Угоди про ЄС (пп. 2)

Держави-члени надають засоби правового захисту, достатні для забезпечення ефективного правового захисту у сферах, на які поширюється право ЄС.

Стаття 47 Хартії основних прав ЄС

Кожен, чиї права та свободи, гарантовані правом ЄС, порушені, має право на ефективний правовий захист перед судом відповідно до умов, викладених у цій статті.

Кожен має право на справедливе та публічне слухання у розумний строк незалежним і неупередженим судом створеним законом. Кожен має можливість отримати консультацію, захист та бути представленим у суді.


Прийнятність:
Матеріали, подані до суду, свідчили, що суми, утримані з оплат за 2014-2016 роки, не були виплачені суддям. Отже, провадження мало мету. Суд зазначив, що існує достатньо фактів, які свідчать про необхідність інтерпретації статей 19 Угоди про ЄС та 47 Хартії основних прав ЄС.

Результат розгляду:

Стаття 19(1) Угоди про ЄС

Основне питання полягає у тому, чи повинен другий підпункт статті 19(1) Угоди про ЄС тлумачитись як такий, що принцип незалежності суддів унеможливлює загальні заходи зі зменшення заробітної плати.

Суд вказав, що концепція незалежності передбачає, що відповідний орган здійснює свої судові функції автономно, не підкоряється будь-яким ієрархічним обмеженням або іншому органу і не приймає наказів чи вказівок з будь-якого джерела. Таким чином, він захищений від зовнішнього втручання або тиску, що може погіршити незалежне судження його членів та вплинути на їх рішення.

Як і захист від звільнення з посади, отримання належного рівня винагороди, відповідно до важливості виконуваних функцій, є необхідною гарантією незалежності суддів.

У цій справі заходи щодо зниження заробітної плати були пов'язані з ліквідацією надмірного бюджетного дефіциту Португалії та у контексті програми ЄС щодо фінансової допомоги. Ці заходи були застосовані не лише щодо суддів, а й до інших працівників, які виконують публічні функції. Тому їх не можна розглядати, як такі, що стосуються лише суддів, оскільки вони мають загальний характер. Більш того, ці заходи мали тимчасовий характер.

За таких обставин (обов'язок щодо ліквідації дефіциту, загальний та тимчасовий характер) заходи щодо зменшення заробітної плати не можуть вважатися такими, що негативно впливають на незалежність суддів.


Ключова правова позиція Суду ЄС

Другий підпункт статті 19(1) Угоди про ЄС слід тлумачити так, що принцип незалежності суддів не забороняє загальних заходів скорочення заробітної плати.


Наслідки

Заходи тимчасового зменшення заробітної плати для суддів не були визнані таким, що суперечать праву ЄС.

Фабула:
у 2017 році Сейм Польщі ухвалив закон, яким знижував граничний вік перебування на посадах прокурорів та суддів звичайних судів. Вік знизився з 67 до 65 років для чоловіків і до 60 років для жінок. Дозвіл на продовження роботи у старшому віці міг видати лише Міністр юстиції. Уряд стверджував, що закон допомагає очистити суди від суддів, які почали кар'єру за комуністичного режиму.

Європейська комісія, вважаючи, що такий закон протирічить праву ЄС, звернулась до Суду Європейського Союзу.

Яких положень статутних документів ЄС стосувалось рішення:
по-перше, ЄК просила Суд визнати норми закону щодо пенсійного віку суддів, такими, що не відповідають статті 157 Договору про функціонування ЄС та статтям 5(а) та 9(1)(f) Директиви ЄП та ЄР 2006/54/EC щодо імплементації принципу рівних можливостей та рівного ставлення до чоловіків та жінок в контексті працевлаштування.

По-друге, ЄК просила суд визнати норми вказаного закону, яким надавалось право Міністру юстиції продовжити граничний вік перебування на посаді, такими, що не відповідають другому підпункту статті 19(1) Договору про Європейський Союз в поєднанні зі статтею 47 Хартії основних прав Європейського Союзу. Останні зобов'язують країни-члени ЄС забезпечити належні засоби захисту прав, передбачених правом ЄС, зокрема, через звернення до незалежного та безстороннього суду, створеного на підставі закону.

Прийнятність скарги:
в 2018 році Польща внесла зміни до оскаржуваного закону. Новий текст більше не містив різного віку виходу на пенсію для чоловіків і жінок. Рішення про продовження терміну їх повноважень мала відтепер ухвалювати Рада суддів, а не Міністр юстиції. Проте, ЄК наполягла на продовженні розгляду справи.

Суд вирішив, що, оскільки на дату спливу строку, встановленого ЄК для зміни оскаржуваного закону, він змінений не був, то Суд повинен розглянути цю справу по суті.

Результат розгляду:
щодо першої скарги ЄК Суд встановив, що відповідно до його практики, стаття 157 Договору про функціонування ЄС чітко забороняє дискримінацію в оплаті праці чоловіків та жінок, як і механізми, що сприяють такій нерівності. Вік виходу на пенсію, зокрема, в силу досягнення граничного віку перебування на посаді, треба розуміти як "оплата" в контексті згаданої статті. Положення, яким встановлюються вікові обмеження для виходу на пенсію, що різняться для чоловіків та жінок, суперечать їй.

Також, стаття 5(а) Директиви 2006/54 забороняє будь-яку пряму чи непряму дискримінацію за гендерною ознакою в контексті отримання соціальних благ. На думку суду, встановлення зниженого віку для виходу на пенсію для жінок жодним чином не вирішує складнощів, пов'язаних з їх професійною кар'єрою та є формою дискримінації за статевою ознакою.

Щодо другої скарги, Суд ЄС вказав на те, що судді повинні бути вільні від будь-яких форм зовнішнього впливу або тиску, що неодмінно включає гарантії щодо звільнення з посади.

Принцип незмінюваності суддів вимагає, зокрема, щоб судді залишались на своїх посадах до досягнення ними граничного віку перебування на посаді, або до вичерпання їхнього мандату, якщо такий мандат має фіксований термін. Проте такі положення не є абсолютними і, зокрема, суддю можна звільнити через невідповідність займаній посаді або грубе порушення своїх обов'язків.

В наявній справі, сам по собі факт того, що вирішення питання про продовження граничного віку перебування на посаді судді покладено на Міністра юстиції, не є порушенням принципу незмінюваності. Окрім того, держава має право встановлювати, чи не встановлювати можливість продовження терміну повноважень судді понад граничний вік. Проте, вона зобов'язана забезпечити належну процедуру такого продовження, яка не викликатиме сумнівів у тому, що на суддю можуть тиснути. Така процедура має протидіяти не тільки прямому впливу на суддю, зокрема, у формі прямих вказівок, а й всім формам непрямого впливу.

Проте, процедура, передбачена новим польським законом, не відповідає повною мірою таким принципам. Закон встановлює, що Міністр юстиції може продовжувати чи не продовжувати термін перебування на посаді залежно від раціонального використання персоналу суду та його завантаженості. Проте, такі критерії занадто розмиті і не піддаються перевірці. Більше того, таке рішення Міністра неможливо оскаржити до суду.

Також новий закон не визначає строку, протягом якого Міністр має вирішити питання продовження перебування судді на посаді. Так, якщо до спливу терміну повноважень судді Міністр ще не прийняв рішення, суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття такого рішення. Це створює атмосферу невизначеності щодо подальшої долі судді та можливості для тиску на нього.

Окрім того, закон визначає максимальний вік, до якого може бути продовжений граничний вік перебування на посаді -—70 років. Таким чином, для чоловіків максимальний термін подовження складе 5 років, а для жінок — 10 років, що так само є формою дискримінації за статевою ознакою.

Враховуючи це, суд підтримав скарги ЄК та визнав положення польського закону такими, що не відповідають законодавству ЄС.

Ключова правова позиція Суду Європейського Союзу:
встановлення різного граничного віку перебування на посаді для жінок та чоловіків-суддів є дискримінацією за статевою ознакою. Нечітка процедура продовження граничного віку є порушенням принципу незмінюваності суддів.

Наслідки:
ще до прийняття остаточного рішення у справі Польща скасувала спірні положення нового закону. Право на продовження граничного віку перебування на посаді судді передали Раді суддів.

Фабула:
2018 року в Польщі вступив в силу закон, який знижував граничний вік перебування на посаді суддів Верховного Суду Польщі з 67 до 65 років. Продовжити роботу у старшому віці вони могли лише за дозволом Президента.

Європейська комісія, вважаючи, що такий закон протирічить праву ЄС, звернулась до Суду Європейського Союзу.

Яких положень статутних документів ЄС стосувалось рішення:
ЄК просила Суд визнати положення нового закону, такими, що не відповідають другому підпункту статті 19(1) Договору про Європейський Союз в поєднанні зі статтею 47 Хартії основних прав Європейського Союзу. Останні зобов'язують країни-члени ЄС забезпечити належні засоби захисту прав, передбачених правом ЄС, зокрема, через звернення до незалежного і безстороннього суду, створеного на підставі закону.

Прийнятність скарги:
1 січня 2019 року вступив в силу закон, який скасував норми, оскаржувані ЄК. Суддів, яких звільнили через досягнення граничного віку, поновили на посадах. Норму, яка дозволяла Президенту продовжувати строк перебування суддів Верховного Суду на посаді — скасували. Тому подальший розгляд справи, на думку Польщі, був безпідставний. Проте, ЄК наполягала на продовження розгляду.

Суд вирішив, що, оскільки на дату спливу строку, встановленого ЄК для зміни оскаржуваного закону, він змінений не був, то Суд повинен розглянути цю справу по суті.

Результат розгляду:
Суд Європейського Союзу вказав, що незалежність суду в контексті другого підпункту статті 19 Договору про Європейський Союзу, складається з двох аспектів. Перший аспект — зовнішній — передбачає, що суд працює автономно, без ієрархічного чи будь-якого іншого підпорядкування іншому органу. Другий аспект — внутрішній — передбачає безсторонній розгляд справи в суді, без надання будь-яких переваг одній із сторін.

Суд вказав на те, що свобода суддів від будь-яких форм зовнішнього впливу або тиску на них неодмінно включає гарантії щодо звільнення з посади.

Принцип незмінюваності суддів вимагає, зокрема, щоб судді залишались на своїх посадах до досягнення ними граничного віку перебування на посаді, або до вичерпання їхнього мандату, якщо такий мандат має фіксований термін. Проте цей принцип не є абсолютним і, зокрема, суддю можна звільнити через невідповідність займаній посаді або грубе порушення своїх обов'язків.

Той факт, що за новим законом знижений граничний вік перебування на посаді судді застосовується до суддів, призначених до набуття чинності цією нормою, викликає обґрунтовані сумніви щодо відповідності такого закону принципу незмінюваності.

У вказаній справі Польща стверджувала, що рішення знизити граничний вік перебування на посаді для суддів Верховного Суду до 65 років обумовлений необхідністю стандартизувати такий вік з загальним пенсійним віком в Польщі для всіх працюючих.

Суд вказав на те, що сама по собі мета стандартизувати пенсійний вік і збалансувати вікову структуру, щоб надати доступ молодшому поколінню до посади, є легітимною. Проте, в наявній ситуації є великі сумніви, що оскаржувана реформа переслідує саме таку мету, а не намагається усунути від здійснення правосуддя певну групу суддів.

Також, Суд звернув увагу на те, що новий закон запроваджує можливість Президенту продовжити граничний вік перебування судді на посаді на 6 років. В той же час, реформою граничний вік для суддів знижується на 5 років. Це додатково викликає сумніви щодо справжніх цілей оскаржуваного закону. При цьому, під скорочення внаслідок реформи потрапить третина складу Верховного Суду, включно з Першим Президентом Суду.

Враховуючи це, Суд дійшов до висновку, що зменшення граничного віку перебування на посаді для суддів Верховного Суду не відповідає легітимній меті і йде врозріз з принципом незмінюваності суддів.

Стосовно повноважень Президента продовжувати граничний вік, Суд визначив, що у нього в цьому плані наявна повна дискреція, адже рішення Президента не обмежені жодними критеріями. Окрім того, такі рішення неможливо оскаржити.

Так, спірний закон зобов'язував Вищу юридичну раду Польщі надавати Президенту висновки щодо необхідності продовження граничного віку для того чи іншого судді. Проте, як встановив Суд ЄС, часто такі висновки були формальними і не містили жодного обґрунтування, а тому не можуть забезпечити Президента достатньою інформацією для прийняття об'єктивного рішення.

Враховуючи викладене, Суд дійшов до висновку, що надання Президенту права на продовження граничного віку перебування на посадах суддів Верховного Суду йде врозріз з принципом незалежності суддів.

Ключова правова позиція Суду Європейського Союзу:
застосування нового граничного віку перебування на посаді до тих суддів, які були призначені до запровадження такого віку, є порушенням принципу незмінюваності суддів. Надання при цьому права Президенту на власний розсуд продовжувати граничний вік є порушенням принципу незалежності суду.

Наслідки:
ще до прийняття кінцевого рішення у справі спірні положення нового закону скасували, а звільнених внаслідок реформи суддів - поновили на посадах.

Фабула:
в 2011 році за результатами виборів абсолютну більшість в парламенті Угорщини здобула партія Фідес. Після перемоги на виборах партія вирішила провести радикальну судову реформу. Так, влітку 2011 року Парламент Угорщини прийняв закон, який знижував граничний вік перебування на посаді для суддів, прокурорів та нотаріусів —з 70 до 62 років. Новий закон змусив би дочасно піти у відставку 236 суддів - десяту частину суддівського корпусу країни.

Європейська комісія, вважаючи, що такий закон протирічить праву ЄС, звернулась до Суду Європейського Союзу.

Яких положень статутних документів ЄС стосувалось рішення:
ЄК просила Суд визнати положення нового закону, такими, що не відповідають статтям 2 і 6(1) Директиви Ради ЄС 2000/78/EC від 27.11.2000. Останні встановлюють загальні положення щодо рівного ставлення та заборони дискримінації в трудових відносинах. Зокрема, стаття 6(1) встановлює, що різне ставлення на підставі віку не має складати дискримінації і повинно обумовлюватись легітимною метою.

Прийнятність скарги:
16 липня 2012 року Конституційний суд Угорщини скасував зі зворотньою силою оскаржувані положення угорського законодавства. Проте, ЄК наполягла на продовженні розгляду справи і прискореній процедурі.

Суд вирішив, що, оскільки на дату спливу строку, встановленого ЄК для зміни оскаржуваного закону, він змінений не був, то Суд повинен розглянути цю справу по суті.

Результат розгляду:
як вже було зазначено, стаття 6(1) Директиви 2000/78 встановлює, що різне ставлення на підставі віку не має складати дискримінації і повинно обумовлюватись легітимною метою. Відповідно необхідно встановити чи оскаржувані положення відповідають цій легітимній меті.

Так, Угорщина стверджувала, що насправді оскаржувані положення знизили вікову межу обов'язкового виходу у відставку, аби виправити ситуацію позитивної дискримінації на користь суддів, прокурорів та нотаріусів за діючим законодавством. Адже вони, на відміну від інших працівників державного сектору, могли залишатися на своїх посадах до 70 років. Іншою ціллю було забезпечення збалансованої вікової структури, гарантування доступу до посад молодих правників.

На думку Суду, обидві ці цілі можуть бути легітимними. Проте, необхідно встановити чи методи, застосовані Угорщиною, справді допоможуть досягти їх. Так, положення нового закону не пропонують жодних перехідних заходів, аби захистити законні сподівання осіб стосовно віку виходу у відставку. Так, більшості осіб, які досягли або скоро досягнуть нового граничного віку перебування на посаді, доведеться вийти на пенсію менше, ніж за рік після вступу в силу нового закону. В такій ситуації в людини просто не буде часу, аби здійснити заходи економічного та фінансового характеру, аби підготуватись до виходу на пенсію і зменшення доходу.

Також варто взяти до уваги, що іншим законом, прийнятим 2010 року, передбачається підвищення пенсійного віку для публічних службовців з 62 до 65 років в 2014 році. Тобто, перехідний період в цьому випадку складе 4 роки. Це свідчить про те, що інтереси тих, кого стосуватиметься зниження граничного віку, не взяті до уваги в тій самій мірі, як інтереси тих, кому збільшили пенсійний вік.

Щодо збалансованої вікової структури, то, на думку Суду, ефект від реформи буде короткостроковим і не матиме значного впливу в середній та довгостроковій перспективах.

Тому Суд ЄС дійшов до висновку, що запропоновані заходи не дозволяють досягнути легітимної мети та протирічать принципам пропорційності та рівного ставлення на основі віку.

Ключова позиція Суду Європейського Союзу:
швидке та поспішне застосування нового граничного віку перебування на посаді для суддів, прокурорів та нотаріусів, без застосування необхідних перехідних засобів, веде до порушення принципу рівного ставлення на основі віку.

Наслідки:
ще до прийняття кінцевого рішення у справі спірні положення нового закону скасували.

У 2016 році Генеральна асамблея Вищого адміністративного суду обрала заявника на посаду члена Національної судової ради строком на 4 роки. В 2017 році новий закон змінив порядок формування Ради, за яким її члени відтепер призначаються Сеймом. В 2018 році Сейм обрав 15 нових членів НСР і, згідно з новим законом, повноваження заявника достроково припинились. Не погоджуючись з цим, він звернувся до ЄСПЛ.

Заявників, які були прокурорами, відсторонили від виконання посадових обов'язків в зв'язку з кримінальним провадженням щодо них за ненадання коректної декларації про активи в рамках процесу люстрації. Заявники оскаржили це рішення до спеціально створеної Апеляційної палати, проте вона відхилила їхні скарги. Заявники звернулись до ЄСПЛ.

Заявника відсторонили від виконання посадових обов'язків через ненадання коректної декларації про активи в рамках процесу люстрації. Заявник оскаржив це рішення до спеціально створеної Апеляційної палати, проте вона відхилила його скаргу. Заявник звернувся до ЄСПЛ.

Заявник оскаржив рішення суду апеляційної інстанції до Верховного Суду у жовтні 2016 року, однак його справа до цих пір не розглянута через брак суддів та, як наслідок, тимчасову недієздатність суду. Заявник скаржиться на порушення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ в частині права на доступ до суду, права на розгляд його справи протягом розумного строку, та на брак ефективних засобів правового захисту.

В 2017 році в Польщі набрав чинності закон, який встановив нову процедуру призначення членів Національної судової ради. За ним Сейм призначив новий склад ради за новою процедурою, а повноваження чинних членів ради припинилися з моменту призначення нових членів. Так заявник достроково втратив повноваження члена та спікера ради. Закон не передбачав будь-яких процедур оспорити дострокове закінчення повноважень.

Новий закон також надав повноваження Міністру юстиції призначати голів судів Польщі. Нова голова Краківського регіонального суду, яку призначила Міністр, звільнила заявника від виконання обов'язків спікера суду, що, на думку заявника, мало індивідуалізований характер. Голова суду зазначила, що отримала позитивне рішення зборів суддів суду щодо цього, однак таких консультацій не проводила.

Також, органи правопорядку та податкові органи почали контролювати фінансову діяльність заявника та його дружини, проводили допити батьків судді. Коли останній ще був членом ради, Антикорупційне бюро вручило заявнику ордер про отримання дозволу на ведення його фінансового контролю під час зустрічі із іншими колегами в раді. Заявник вважає, що такі дії бюро вчинило для привернення уваги інших суддів до потенційних проблем із законом, адже ордери зазвичай надсилають суддям на пошту.

Водночас, на запит заявника апеляційний суд зробив його фінансову декларацію конфіденційною, однак Міністр юстиції скасував таке рішення суду. Рішення Міністра не підлягало оскарженню.

Заявник апелює, що неможливість оскарження позбавлення повноважень члена Національної судової ради є порушенням права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції) та на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

Заявник стверджує, що позбавлення повноважень та контроль за фінансовою діяльністю є наслідком його висловлювань про незадоволення судовою реформою, що порушує його право на свободу слова (ст. 10 Конвенції).