До окупації на півострові діяли 36 судів — 32 першої інстанції та чотири апеляційні. З них юрисдикція шести судів поширювалася лише на Севастополь як місто з особливим статусом. У січні 2014 року в цих судах обіймали посади 488 суддів.

Суди на півострові були частиною загального судоустрою України, тому касаційний розгляд справ відбувався у вищих спеціалізованих судах і Верховному Суді України (ВСУ). При цьому судді Криму мали широке представництво в суддівському самоврядуванні у порівнянні з іншими областями: делегати на конференції суддів та з'їзді суддів обиралися як і з АР Крим, так і міста Севастополя як окремої адміністративно-територіальної одиниці.

Організаційну та матеріально-технічну складову діяльності загальних судів на території Криму забезпечували два територіальні управління Державної судової адміністрації України (ДСА):

1. для місцевих загальних судів Севастополя — Територіальне управління ДСА в місті Севастополі;
   
   
2. для всіх інших місцевих загальних судів — Територіальне управління в АР Крим, розташоване в Сімферополі.
   
   

Саме це управління отримувало кошти для утримання судів та виплати суддівської винагороди.

У 2014 році на території Донецької області діяли 63 суди, а на території Луганської області 35 судів місцевих загальних судів та 4 апеляційні суди. У кожній з областей діяв апеляційний суд для розгляду кримінальних та цивільних справ, а в Донецьку розміщувався Донецький апеляційний господарський суд, юрисдикція якого поширювалася на Донецьку, Луганську та Запорізьку області, і Донецький апеляційний адміністративний суд, юрисдикція якого поширювалася на Донецьку та Луганську області.

У січні 2014 року в цих областях обіймав посаду 1131 суддя.

Від початку захоплення адміністративних будівель військовими РФ та до проведення «референдуму» судді вагалися, чи переходити на бік окупаційної влади, адже не знали, як буде розвиватися ситуація. Так, суди призупиняли ухвалення позовних заяв та інших документів, припинили призначати розгляд справ, а деякі рішення про перенесення судових засідань ухвалювалися без визначення дати.

Уже з наступного дня після «референдуму», намагаючись пристосуватися, судді ухвалювали рішення «імені нікого». Вони ще не вказували «іменем Російської Федерації», однак уже не використовували в судових рішеннях «іменем України». Прикладом є ухвала від 27 лютого 2014 року Севастопольського апеляційного господарського суду, яка ще містить посилання на українське законодавство, але вже без вказівки, що рішення ухвалене «іменем України».

16 березня 2014 року відбувся «референдум про визначення статусу Криму», за результатами якого Крим нібито мав «возз'єднатися з Російською Федерацією». 18 березня 2014 року ухвалено т. зв. договір про прийняття Республіки Крим до складу РФ, у якому передбачалося поширення на територію півострова її законодавства. Для судової системи на практиці це означало утворення на території Криму устрою за зразком РФ та застосування відповідного законодавства для вирішення спорів.

21 березня 2014 року Рада Федерації затвердила федеральний конституційний закон «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим і утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», який визначав статус суддів на території Криму. Цей закон встановлював т. зв. «перехідний період» для інтеграції наявних інституцій півострова та створення нових, у тому числі у правовій сфері. Цей «період» мав тривати з моменту «прийняття Республіки Крим» і до 1 січня 2015 року, проте закінчився раніше.

Також згідно з цим законом такі особи втрачали статус українських суддів й отримували статус «осіб, які виконують обов'язки судді». Він давав першочергове право на зайняття посади «судді» у випадку прийняття громадянства РФ. Попри це, такі особи продовжували іменувати себе в рішеннях «суддями». У липні 2014 року Вища кваліфікаційна колегія суддів РФ оголосила два «конкурси» на зайняття посад «суддів» на території півострова, з чого почалося формування «суддівського корпусу».

При цьому, як зазначали «судді», після «референдуму» під час «перехідного періоду» виникали конфлікти щодо підпорядкування судів окупаційній владі. Так, в інтерв'ю «в. о. голови Севастопольського апеляційного господарського суду» Тетяни Видашенко йдеться, що колишній голова Севастопольського апеляційного господарського суду Володимир Коваль навіть після «приєднання Криму до Росії» продовжував направляти листи та касаційні скарги до Вищого господарського суду України. Вона зазначила, що через це в «суддівському корпусі» виник конфлікт, який розділив його на «тих, хто не хотів втрачати зв'язок з Києвом, та тих, хто радів змінам». Тетяна Видашенко вказала, що за допомогою «адміністрації» прихильникам окупаційної влади довелося позбавити Володимира Коваля посади судді, а тих, хто його підтримував, перестати допускати до суду.

Формування окупаційної «судової системи» закінчилося 26 грудня 2014 року згідно з постановою Пленуму Верховного Суду РФ від 23 грудня 2014 року «Про день початку діяльності федеральних судів Російської Федерації на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя». Так була створена «система судів» на зразок російської:

1. т. зв. Верховний Суд Республіки Крим;
   
2. т. зв. Севастопольський міський суд;
   
3. т. зв. 28 районних і міських загальних судів;
   
4. т. зв. арбітражні суди;
   
5. т. зв. військові суди;
   
6. т. зв. інститут мирових суддів.

З початку квітня 2014 року окупанти розпочали захоплення ключових органів державної влади на Сході України. 13 квітня 2014 року на територіях Донецької та Луганської областей офіційно розпочалася антитерористична операція.

У травні 2014 року на території т. зв. ДНР і ЛНР уже йшлося про створення «судових систем, передбачених «Конституцією ДНР» та «Тимчасовим основним законом ЛНР».

У червні 2014 року почалося створення «судоустрою» в т. зв. ЛНР: було ухвалено закон «Про військові суди». До квітня 2015 року, крім військових, створення інших судів не розпочиналося. У квітні 2015 року керівництво т. зв. ЛНР ухвалило низку законів, якими передбачило створення й інших судів — «Верховного Суду», «Арбітражного суду» (так і не був створений), 17 місцевих «судів».

22 жовтня 2014 року т. зв. ДНР постановою «Про судову систему» визначила засади судоустрою і статусу суддів. Ця постанова передбачала створення 55 судів, частина з яких охоплювала територію, що вже була підконтрольна українській владі. Більшість з передбачених судів так і не запрацювали. З грудня 2014 року по квітень 2015 року розпочали роботу 15 «судів загальної юрисдикції», два «спеціалізовані суди» та «Верховний Суд». Усі вони функціонують досі в такій формі.

15 квітня 2014 року Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановив суддям, які виявили бажання переїхати через окупацію, гарантоване право на переведення до суду на підконтрольній Україні території.

До Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) звернулися 53 судді з окупованого Криму із заявою про переведення до судів на підконтрольній території, однак п'ять з них згодом відкликали свої заяви. Протягом 2014—2017 років Президент України перевів (призначив) 47 суддів до судів на підконтрольній території. Таким чином, 10 % суддів, які обіймали посади в Криму, продовжили здійснювати правосуддя на підконтрольній території. При цьому громадські організації зазначали, що в період окупації органи суддівського (само)врядування та інші органи влади не здійснювали достатню комунікацію питання переведення на підконтрольну територію, з чим також може бути пов'язаний низький відсоток заяв. У тих рідкісних заявах представників судової влади чи інших публічних осіб, які були, суддів закликали продовжувати виконувати обов'язки, наприклад, як у заяві екссудді ВСУ Ігоря Самсіна.

Територіальні управління ДСА в Криму та Севастополі не здійснювали свою діяльність, як і апарати судів. Через це судді отримували винагороду в тих судах, до яких бажали перевестися або були прикріплені. Зокрема, саме таке джерело доходу вказували судді в майнових деклараціях за 2015—2017 роки.

Що стосується переведення суддів з Донецької та Луганської областей, то, згідно з інформацією ВККС, з такою заявою звернулися 329 суддів, з них 308 були переведені до судів на підконтрольній території. Виплати суддям здійснювали суди, до яких вони були прикріплені, або ж територіальні управління ДСА, які відновили свою роботу на підконтрольній території.

Варто зауважити, що виявлення бажання про переведення судді з непідконтрольної території автоматично не свідчить про відсутність будь-яких ймовірних зв'язків судді з окупантами. П'ять суддів, які звернулися до ВККС з проханням про переведення, паралельно брали участь у «конкурсах» на посади «суддів», які проводила окупаційна влада. У результаті трьох з них президент РФ призначив на посади.

Також є випадки, коли в суддів, яких перевели до іншого суду на підконтрольній території, виявляли ймовірні зв'язки з окупантами.

Наприклад, суддя Світлана Чонгова була однією з 53 суддів, які звернулися до ВККС із заявою про переведення. Її заява датована 2 квітням 2015 року, і вже у вересні вона стала суддею Господарського суду Київської області. Однак, за даними журналістів проєкту «Наші гроші», 24 грудня 2015 року суддя отримала російський паспорт, при цьому продовжуючи здійснювати правосуддя іменем України.

Відомий випадок колишнього голови Апеляційного суду АР Крим Валерія Чорнобука, який активно сприяв встановленню окупаційної влади на півострові. Однак після цього він переїхав на підконтрольну Україні територію та продовжував здійснювати правосуддя в Апеляційному суді Дніпропетровської області до 29 вересня 2016 року, коли був звільнений за порушення присяги. Згодом за рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду було скасовано рішення ВРУ про його звільнення. У 2019 році рішення про звільнення Чорнобука ухвалила ВРП. Це рішення йому не вдалося оскаржити.

Також журналісти «Громадського» повідомляли, що в листопаді 2017 року прокурори затримали суддю Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області Надію Анісімову, яка була переведена з Кіровського районного суду міста Донецька. За версією слідства, вона переоформляла майно на представників т. зв. ДНР. Як повідомив ОГП, наразі Надія Анісімова перебуває у статусі обвинуваченої, а справу розглядає суд першої інстанції.

Допоки особа перебуває у статусі судді, вона користується гарантіями незалежності, що включають недоторканність та імунітет судді, матеріальне і соціальне забезпечення. Зважаючи на ці особливості статусу, підтримання суддею будь-яких контактів з окупантами має більшу небезпеку, ніж якщо це робить звичайна особа. У такому випадку суддів, які точно співпрацюють з окупантами, необхідно якнайшвидше звільнити, навіть якщо вони не розглядають справ, адже не переведені на підконтрольну територію.

За звільнення суддів на момент окупації відповідали Президент України щодо суддів-п'ятирічок і Верховна Рада України (ВРУ) — у разі, якщо суддя обраний на посаду безстроково. Подання про звільнення вносила Вища рада юстиції (ВРЮ). З ухваленням змін до Конституції та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за звільнення суддів стала відповідальна Вища рада правосуддя (ВРП).

Із 488 суддів, які обіймали посади в Криму, щодо 436 осіб є підстави вважати, що вони залишилися співпрацювати з окупаційною владою — обійняли посаду «судді», виявляли бажання обійняти посаду або продовжили правничу кар'єру в іншій сфері.

За даними з відкритих джерел, щодо 286 осіб основні «призначання» відбувалися у 2014 році, що збіглося із закінченням т. зв. «перехідного періоду» інтеграції в правову систему РФ. Однак масове звільнення суддів з посад в Україні розпочалося лише у 2016 році.

Станом на березень 2021 року такі судді були звільнені або повноваження яких припинено на таких підставах:

Звільнення 275 суддів за порушення присяги відбулося з січня по квітень 2016 року. Щодо 263 з них є підстави вважати, що вони обійняли посади в «судах» Криму, починаючи з грудня 2014 року, а до того здійснювали «судочинство» за законодавством РФ.

Звільнення шести суддів за порушення вимог несумісності відбулося у 2017 році. Як раніше пояснювала ВРЮ, така підстава звільнення була обрана через те, що судді на момент їх призначення не були зобов'язані складати присягу. Щодо всіх суддів є підстави вважати, що вони обійняли посади в «судах» Криму ще у грудні 2014 року.

Звільнення п'яти суддів через відмову пройти кваліфікаційне оцінювання відбулося з вересня по листопад 2019 року. За даними з відкритих джерел, один суддя, ймовірно, ще у 2017 році перебував на посаді помічника судді «Керченського міського суду Республіки Крим».

Звільнення чотирьох суддів за власним бажанням відбулося з листопада 2015 року по серпень 2016 року. Серед них колишній суддя Микола Любинецький, який, ймовірно, є громадянином РФ з початку 2015 року.

У листопаді 2015 року ВРУ звільнила у відставку суддю Віктора Козленка, який на той момент постановив 154 рішення за законодавством РФ.

Суддю Валентину Лісовську ВРУ звільнила у зв'язку з досягненням 65 років у листопаді 2015 року, проте на цей момент вона обіймала посаду «судді Судацького міського суду Республіки Крим» з грудня 2014 року.

Суддя Ірина Радькова звільнена на підставі обвинувального вироку суду від 29 липня 2013 року, що не пов'язаний з подіями окупації.

Із суддів, які обіймали посади в судах на окупованій території Донеччини та Луганщини, щодо 76 осіб є підстави вважати, що вони залишилися співпрацювати з окупаційною владою.

Станом на березень 2021 року судді були звільнені або повноваження яких припинено на таких підставах:

Порівняно із суддями Криму більшою є частка звільнень за власним бажанням та у відставку, що давало таким суддям право на отримання довічного грошового утримання чи пенсії та можливість повторно претендувати на посаду судді.

Важливим є питання, чи отримували/ють особи, які співпрацюють з окупантами, винагороду, утримання чи пенсію за кошти Державного бюджету України.

Від початку окупації Криму Генеральна прокуратура України (зараз — Офіс Генерального прокурора) та місцеві прокуратури неодноразово публічно повідомляли про підозру колишнім суддям Криму, Донецької та Луганської областей, зокрема:

– повідомлення про підозру 276 суддям, які до того обіймали посаду в АР Крим та Севастополі;
– повідомлення про підозру 50 суддям, які до того обіймали посаду в АР Крим та Севастополі;
– повідомлення про підозру 45 суддям т. з. ДНР, з яких 12 суддів до того обіймали посаду в українських судах.

Станом на 9 лютого 2020 року ОГП надав такі дані про притягнення до кримінальної відповідальності колишніх суддів:

15 квітня 2014 року ВРУ ухвалила Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким змінила територіальну підсудність справ і передала її судам у Києві.

Метою закону було надати громадянам з території півострова можливість захищати свої права в незалежному суді на контрольованій території. При цьому, згідно з ЄРСР, апеляційні суди визначали суд для розгляду справи в кожному випадку індивідуально. Експерти Української Гельсінської спілки з прав людини стверджують, що такий механізм не розв'язав проблему доступу до правосуддя для громадян на окупованій території через прогалини в законі й відсутність роз'яснень судів чи Міністерства юстиції України.

Щоб таки спростити доступ до правосуддя жителів окупованої території, у березні 2020 року ВРУ ухвалила закон про альтернативну підсудність таких справ, зокрема надала можливість розглядати їх судам, розташованим і в Херсонській області, а не лише в Києві.

12 серпня 2014 року ВРУ ухвалила Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції», яким надала можливість головам спеціалізованих судів змінювати територіальну підсудність справ.

У цьому випадку закон встановив «адаптивну» систему зміни підсудності залежно від території, на якій здійснюється антитерористична операція. ДСА повинна була скласти перелік судів, у яких неможливо здійснювати правосуддя, і подати його головам вищих спеціалізованих судів. При цьому в разі зміни меж району або завершення антитерористичної операції ДСА мала направити до голів вищих спеціалізованих судів подання про можливість відновлення роботи суду. Таким шляхом відновили свою роботу деякі місцеві загальні суди. Згодом Президент України змінив місце розташування семи судів — апеляційних, господарських та адміністративних. Вони були розташовані в найближчих великих містах — Харкові, Слов'янську та Маріуполі.

«Переїзд» справ, що перебували в провадженні судів на території півострова, регулювався Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначав підсудність. В ідеалі вони мали б «переїхати» до судів на підконтрольній території протягом десяти робочих днів з дня набрання чинності законом або з дня встановлення підсудності апеляційними судами.

На практиці такі справи вивезти не вдалося: їх розгляд, як і перегляд рішень, які набрали законної сили, здійснювали новостворені «суди» РФ на території півострова.

Зі зміною підсудності справ було заплановано й перевезення їх матеріалів до судів на підконтрольні території. Однак окупанти зупинили на блок-пості транспорт, який їх вивозив, і вилучили справи. Судді, які «переїхали» на підконтрольну територію, зазначали про складність продовження розгляду справ через втрату матеріалів та архівів.

Законодавство та розпорядження судів, які в тому числі врегульовували перевезення справ, були ухвалені лише у квітні 2014 року щодо Криму та серпні 2014 року щодо Донецької та Луганської областей. Така реакція була запізнілою, адже в обох випадках на той момент окупанти вже повністю контролювали територію, що унеможливило вивезення справ та архівів. Це своєю чергою вплинуло на забезпечення права на справедливий суд та ускладнило продовження розгляду справ, які були розпочаті до окупації, на підконтрольній території.

Наприклад, втрата матеріалів справ у кримінальному процесі призводила до порушення Україною статей 5 та 6 Конвенції про захист прав людини — права на свободу та особисту недоторканність, права на справедливий суд. Зокрема, це констатував ЄСПЛ у рішенні у справі від 11 лютого 2021 року «Куроченко та Золотухін проти України» (заяви № 20936/16, 53257/16), де оцінив дії органів влади щодо відновлення матеріалів справ. У випадку Куроченка — матеріалів справи на етапі апеляційного оскарження вироку суду першої інстанції, у випадку Золотухіна — матеріалів кримінального провадження на момент направлення обвинувального акта до суду. Суд вказав на зволікання прокуратури у відновленні матеріалів у першому випадку та відсутність законної процедури як такої у другому. У другому випадку це призвело до того, що Золотухін з 2014 року перебував у статусі обвинуваченого, а законної можливості зняти обвинувачення або припинити провадження не було. В обох справах ЄСПЛ констатував порушення права на справедливий суд.

15 жовтня 2014 року ДСА скоротила чисельність 24 місцевих загальних судів на території Криму до 0 суддів.

28 жовтня 2014 року ДСА визнала недійсними печатки й штампи 34 судів, розташованих на території Криму та Севастополя. На той момент в окупованому Криму був «перехідний період», під час якого система українських судів замінювалася на окупаційну. Як до проведення т. зв. «референдуму», так і в «перехідний період» до грудня 2014 року, коли формувалася окупаційна система правосуддя, рішення судів часто засвідчувалися печатками українських судів. Таке пізнє визнання недійсності печаток суду створює нерозуміння, з якого саме дня вважати засвідчені печатками рішення та штампами документи недійсними.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який давав ВРП право припинити діяльність суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами з боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами. Припинення роботи суду не означає його ліквідацію: суд не здійснює правосуддя, але судді формально можуть обіймати в ньому посаду, а юридична особа суду продовжує існувати. Подібне рішення ВРП може ухвалити за поданням Голови Верховного Суду (ВС), тому це неможливо було зробити щодо судів на окупованій території до початку роботи Верховного Суду, який запрацював лише в грудні 2017 року. 25 січня 2018 року ВРП за поданням Голови ВС Валентини Данішевської припинила діяльність 36 судів Криму та Севастополя.

25 січня 2018 року за такою ж процедурою припинення, яка застосовувалася щодо судів у Криму, ВРП припинила діяльність 31 суду Донецької та 17 судів Луганської області.

Для того, щоб зрозуміти, чи витрачалися кошти на утримання судів після окупації, варто пояснити, як відбувається фінансування судів і суддів. Суди фінансуються за кошти Державного бюджету України залежно від їх місця в системі судоустрою:

1. місцеві загальні та апеляційні суди — отримують кошти через казначейський рахунок територіальних управлінь ДСА, які здійснюють виплати напряму;
   
   
2. господарські та адміністративні суди — отримують кошти напряму через казначейський рахунок ДСА як головного розпорядника та здійснюють виплати через власні апарати
   

Саме територіальні управління ДСА та власне ДСА відповідно до робочих годин суддів, інших факторів формують бюджетний запит до Державної казначейської служби України, яка перераховує кошти на відповідні рахунки.

Зазвичай передбачені бюджетом суми для утримання судів та суддів нараховуються поквартально: це зумовлено тим, що загальна сума, запланована на рік, може змінюватися.

У звіті про виконання Державного бюджету України за 2014 рік відсутні дані про видатки на здійснення правосуддя в АР Крим та місті Севастополі, оскільки такої інформації у ДСА немає і її неможливо отримати. Тобто отримати таку інформацію з відкритих джерел чи у відповідь на запит зараз не можна.

Територіальні управління ДСА АР Крим та міста Севастополя не переїхали на підконтрольну територію, однак усе ще формально залишаються у структурі ДСА та продовжують перебувати в статусі юридичних осіб. Через це від них неможливо отримати дані про видатки на судову владу.

Як зазначила Державна казначейська служба України у відповіді на запит, з березня 2014 року головні розпорядники бюджетних коштів (у випадку місцевих та апеляційних судів — ДСА) здійснювали перенесення бюджетних призначень з установ, що розташовувалися на території АР Крим та міста Севастополя. Надалі кошти були перерозподілені та використані на підконтрольній території. Однак орган не надав інформації про конкретні суми таких коштів і дати перерахувань. 2—3 квітня 2014 року головні управління Державної казначейської служби України в АР Крим та місті Севастополі були відключені від системи електронних платежів Національного банку України, тобто припинили свою діяльність, що також унеможливлює отримання інформації.

З огляду на практику нарахування коштів поквартально можна припустити, що видатки після першого кварталу (січень — березень 2014 року) не здійснювалися, і кошти не залишилися на непідконтрольній території. Однак за відсутності точних даних стверджувати це неможливо.

У цих областях територіальні управління ДСА лише частково припиняли свою роботу та відновили діяльність на контрольованій території.

20 серпня 2014 року територіальне управління ДСА в Донецькій області вивезло з непідконтрольної території серверне комунікаційне обладнання та необхідні робочі станції, щоб вчасно здійснювати виплати. 21 листопада 2014 року це територіальне управління розмістилося у Слов'янську та продовжило роботу.

13 жовтня 2014 року ДСА видала наказ про розміщення територіального управління ДСА в Луганській області в Рубіжному.