Концепція – це програмний документ, який окреслює маркери розвитку освіти на тривалий період. Вона не має бути надто деталізована, але в той же час повинна окреслювати конкретні цілі, досягнення яких сприятиме підвищенню якості юридичної освіти.

Зміни в правничій освіті вкрай потрібні. Понад 300 закладів освіти сьогодні мають ліцензії на підготовку юристів, більше 100 тис. осіб здобувають правничу освіту, а понад 30% усіх випускників правничого бакалаврату не долають порогові бали і не спроможні вступити на магістратуру. Очевидно, що в сьогоднішній ситуації Концепція, як стратегічний дороговказ, вкрай необхідна.

Концепція структурована, має 10 чітко окреслених цілей, досягнення яких можна буде вимірювати за допомогою конкретних індикаторів.

Концепція окреслює необхідність підвищення якості викладання у закладах загальної середньої освіти, фахової передвищої освіти предметів правового спрямування та прав людини. В ній також йдеться про справедливі умови формування та розподілу державного замовлення на підготовку правників.

Концепція наголошує на потребі залучення представників правничих спільнот до викладання окремих курсів чи проведення занять для здобувачів юридичної освіти, залучення правників-практиків до процедур акредитації освітніх програм та інституційної акредитації правничих шкіл, залучення представників професійних правничих спільнот до розробки освітніх програм та навчальних планів правничих шкіл, а також необхідності створення професійних стандартів.

Документ передбачає сприяння розвитку юридичних клінік та впровадженню в освітній процес навчальних курсів з юридичної клінічної практики, активне впровадження в освітній процес інноваційних форм та методів навчання: кейсів, навчальних судових засідань тощо.

Дуже важливо, що в проекті Концепції вперше наголошується на необхідності забезпечення конкурентного рівня оплати праці науково-педагогічних працівників правничих шкіл, сприяння збільшенню необхідних ресурсів для організації освітнього процесу, у тому числі самостійної роботи студентів, запровадження системи державного фінансування наукових досліджень.

Проте низка положень сприймаються окремими спільнотами як дискусійні або такі, що можуть якимось чином посягати на їхні інтереси.

Зараз існують дві спеціальності: «Право» та «Міжнародне право», за якими готують майбутніх правників, але вони перебувають в різних галузях знань. Так сталось через велике бажання міжнародників мати вищу юридичну освіту і, в той же час, небажання їх же бути в галузі знань «Право». В результаті ми маємо ситуацію, коли вищою юридичною освітою, яка дає доступ до правничих професій визнаються спеціальності, які перебувають у різних галузях знань, а зміст їх освітніх програм кардинально відрізняється.

За спеціальністю «Міжнародне право» поки немає ні бакалаврського, ні магістерського стандарту, а повноцінне проведення Єдиного державного іспиту для цієї спеціальності є неможливим, доти, поки стандарт не буде затверджений.

Незважаючи на це, в проєкті йдеться НЕ про ліквідацію міжнародного права як такого, а лише про приведення його у відповідність до Міжнародної стандартної класифікації освіти. При чому Міжнародне право зможе повноцінно розвиватися як окрема освітня програма в межах спеціальності 081 «Право» із своїми особливостями.

Уже зараз у затверджених стандартах бакалаврського та магістерського рівня зі спеціальності 081 «Право» передбачається необхідність оволодіння такими загальними та спеціальними компетентностями як здатність спілкуватися іноземною мовою у професійній сфері як усно, так і письмово, здатність аналізувати та оцінювати вплив правової системи ЄС на правову систему України, здатність аналізувати та оцінювати вплив Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини на розвиток правової системи та правозастосування в Україні, здатність оцінювати взаємодію міжнародного права та міжнародних правових систем з правовою системою України, здатність застосовувати знання засад і змісту інститутів міжнародного публічного права, а також міжнародного приватного права.

Враховуючи євроінтеграційний курс України, необхідність набуття інших знань з міжнародного права очевидно буде збільшено при розробці нового магістерського стандарту (наскрізної магістратури).

Уже зараз важливішою стає не конкретна спеціальність, а окрема освітня програма, за якою здійснюватиметься підготовка правників. Враховуючи університетську автономію, такі освітні програми можуть кардинально відрізнятись одна від одної і мати свої унікальні змістовні речі, які забезпечуватимуть здобуття необхідних компетенцій у випускника правничої школи.

Важливо зазначити, що останні декілька років прослідковується чіткий курс державної політики на акцентуванні міжнародного аспекту у підготовці класичних юристів за спеціальністю «Право». Про це свідчить аналіз програм вступних іспитів в магістратуру з 2018 року, бакалаврських та магістерських стандартів 2018 та 2020 року, а також і проєкту пілотного ЄДКІ, де цей компонент швидше за все буде суттєво збільшений. Тут постає закономірне питання, представники якої зі спеціальностей насправді готові та прагнуть змін?

Безумовно існування окремої спеціальності «Міжнародне право» вигідно закладам вищої освіти, що здійснюють підготовку за цією спеціальністю.

Окрема спеціальність це:

• затвердження окремого обсягу державного замовлення;
  
• можливість мати (або не мати) свій окремий освітній стандарт;
  

Для прикладу норма про здобуття магістра з права виключно на основі здобутого раніше ступеня бакалавра з права, ніяк не поширюється на спеціальність «Міжнародне право».

• обґрунтування доцільності існування окремих інститутів через наявність окремої спеціальності.
  
  

Тому це відстоювання унікальності міжнародного права і її збереження як окремої спеціальності не що інше, як захист своїх фінансових та управлінських інтересів та збереження замкнутої «елітарної» освіти. Чомусь щодо жодної спеціалізації всередині правничої спеціальності не виникає таких дебатів. Тому можна ще раз наголосити, що за своєю природою міжнародне право – така ж складова підготовки правника, як і цивільне, кримінальне чи адміністративне.

В Україні неможливо стати ані суддею, ані адвокатом, ані прокурором без магістерського диплома. Таким чином, юристи, які здобувають освіту лише на рівні бакалавра та не продовжують навчання, не мають повноцінний доступ до правничої професії. Наскрізна магістратура дозволить уніфікувати рівень підготовки всіх юристів.

Навчання на магістратурі потребує перегляду. Для прикладу із більш, ніж 8 тисяч осіб зарахованих у магістратуру у 2020 році, майже 60% вступили на заочну форму, а значна частина тих, хто здобуває освіту на денній формі, не завжди мають можливість бути на заняттях через професійну зайнятість чи інші причини.

Унікальність магістерських спеціалізацій насправді дуже перебільшена. Переважно магістерські спеціалізації відрізняються між собою лише декількома предметами, а окрема спеціалізація важлива лише для конкретної кафедри, за якою вона закріплена. Часто на одній кафедрі є декілька спеціалізацій.

Спеціалізовані магістратури практично ніяк не пов'язані з майбутнім працевлаштуванням, значна частина випускників не працюють за обраною спеціалізацією, та і для роботодавців переважно це не має ніякого значення. Є безліч випадків, коли випускник магістратури на кафедрі цивільного права успішно працює в публічному секторі, і навпаки.

Запровадження наскрізної магістратури даватиме більше можливостей розвивати в її межах окремі освітні програми, знівелює необхідність акредитацій на різних освітніх рівнях, зменшить обсяг документальної роботи, а також дозволить повноцінно, без будь яких ризиків, впровадити єдиний державний іспит для юристів.

Також в проєкті Концепції пропонується поряд із наскрізною магістратурою, розвивати магістерські програми, що спрямовані на поглиблене вивчення окремих спеціалізованих предметів, проте не передбачають присвоєння окремої освітньої кваліфікації.

Збереження ступеневої освіти вигідно тим закладам освіти, де якраз і є багато магістерських спеціалізацій. Відрізняються між собою такі спеціалізації всього-на-всього декількома предметами, які звісно є предметами конкретної кафедри, і розподіляються виключно в межах цієї кафедри.

Насправді, це не зовсім так.

Концепція безпосередньо про це не говорить, але є низка положень, які опосередковано на це вказують. Наприклад, положення, яке майже дослівно відтворює норму Резолюції Європейської асоціації правничих шкіл від 2017 року про те, що є необхідним створення умов, при яких юридична освіта надається закладами вищої освіти, де гарантовані академічні свободи здобувачів та науково-педагогічних працівників, включаючи свободу думки, слова, об'єднань та викладання, так само, як і академічна мобільність.

Окрім цього існують положення, які врегульовують порядок формування та розподілу державного замовлення на підготовку правників чи забезпечення рівних умов та конкуренції між правничими школами та усунення фінансової або будь-якої іншої дискримінації.

Проте це швидше про справедливість, доцільність та обґрунтованість. Концепція в першу чергу направлена на зміну загальної парадигми – підготовку правників, які будуть спроможні обстоювати та захищати права людини та діяти з дотриманням принципів верховенства права замість постачання кадрів для задоволення потреб державних органів чи системи в цілому.

Майже третина усіх здобувачів юридичної освіти проходить підготовку саме в закладах МВС, СБУ та інших органів правопорядку, проте якість їх підготовки, на жаль, невисока, про що свідчать об'єктивні дані, отримані за результатами вступу на магістратуру.

Більше половини всього державного замовлення на підготовку юристів, зокрема бакалаврів зосереджена в таких закладах освіти, а держава вочевидь витрачає шалені кошти на їх утримання, при чому, що ⅔ випускників не мають наміру надалі працювати цій системі.

Очевидно, що цілей, які ставить Концепція, не вдасться повноцінно досягти якщо система буде і надалі побудована таким чином. Такі заклади мають готувати фахівців з правоохоронної діяльності, поліцейських, для яких має дійсно бути спеціальна, професійна підготовка, проте не в межах спеціальності "Право".

В першу чергу закладам освіти, які "належать" МВС та іншим органам правопорядку, оскільки вони не зацікавлені щось змінювати бо мають велике державне фінансування, замкнуту не прозору і не публічну систему, велику кількість цивільних здобувачів освіти, які навчаються на контракті, зокрема і на заочній формі, проте продовжують мімікрувати під потенційну спроможність готувати класичних юристів.

Єдиний державний кваліфікаційний іспит (ЄДКІ) уже нормативно закріплений і поступово впроваджується. Окрім згадки в ст. 6 ЗУ «Про вищу освіту», є прийняті з цього приводу і відповідні постанови Кабінету Міністрів.

Згаданий закон визначає, що стандарти вищої освіти спеціальностей, необхідних для доступу до професій, для яких запроваджене додаткове регулювання, можуть містити додаткові вимоги до правил прийому, структури освітньої програми, змісту освіти, організації освітнього процесу та атестації випускників.

Тому університетська автономія у правничій освіті не є і не може бути абсолютною.

Усім закладам вищої освіти, які не впевнені в результатах навчання своїх випускників. А таких є чимало. Для прикладу у 2018 році не подолали пороги при вступі на магістратуру з права більше 30% випускників бакалаврату.

Ні. В Концепції лише наголошується на такому принципі, оскільки правнича школа має розділяти разом із здобувачами освіти відповідальність за якість надання освітньої послуги.

Незадовільні результати випускників конкретної правничої школи, продемонстровані на ЄДКІ, мають впливати на коригування ліцензованого обсягу підготовки, зменшення державного замовлення (якщо таке передбачене), акредитацію освітніх програм тощо. Правничі школи, що надають неякісні освітні послуги, мають розуміти, що їх подальше існування безпосередньо залежатиме значною мірою від результатів навчання їхніх випускників.

Теза про те, що все відрегулює ринок, на жаль, не працює. Демпінгування в цінах за навчання, відсутність серйозних вимог до відбору та змісту освітнього процесу, і, що найголовніше, результатів опанування освітньої програми, дає можливість випускати на професійний ринок щорічно тисячі осіб з дипломами про здобуття вищої юридичної освіти, значна частина яких має вкрай низькі знання та вміння.

Відірваність освіти від ринку праці, що спостерігається останні 20 років, існування двох паралельних замкнутих середовищ, що перетинаються зрідка, і по суті завершення виконання зобов'язань правничої школи видачею документа про освіту нівелює можливість ринку щось регулювати взагалі.

І ринок нічого не регулює, і цьому є жорстке підтвердження. Навіть значний відсоток тих, хто не працевлаштувався і не працює по спеціальності після здобуття освіти, навіть низькі заробітні плати на більшості посад, куди може влаштуватись випускник правничої школи та величезна конкуренція не зупиняє абітурієнта вступати у правничу школу.

Бо вчитись на юриста – "престижно", бо роботу знайдеш завжди (не важливо яку, і чи знайдеш взагалі). Все це призводить до постійного тотального захоплення юридичною освітою, а де є попит, завжди знайдеться пропозиція, і доволі часто за необгрунтовану ціну з не підтвердженою якістю.

Усім закладам вищої освіти, які не впевнені в результатах навчання своїх випускників. Такі заклади продовжать масово готувати юристів з низькою якістю підготовки та фактично, зароблять за рахунок "контрактної" форми навчання.

Щороку на спеціальність "Право" на контракт вступає більше 20 тисяч абітурієнтів, а вартість навчання варіюється від 9 до 60 тисяч гривень за один рік. Якщо навіть у середньому вартість навчання становить близько 20 тис. гривень, йдеться про ринок орієнтовно в 400 млн грн щорічно.

Концепція не може нічого повертати, оскільки є програмним документом. Згадана вище норма закону про особливі вимоги до правил прийому, структури освітньої програми, змісту освіти, організації освітнього процесу та атестації випускників зі спеціальностей, необхідних для доступу до професій, для яких запроваджене додаткове регулювання та ціла низка інших норм, підтверджують існування збалансованого механізму між автономією ЗВО і жорстким централізованим управлінням з боку МОН чи інших органів державної влади.

Стандарти не містять вимог до конкретних предметів, обсягу, форм і методів викладання, оскільки це і є реалізація університетської автономії, право ЗВО на унікальність освітніх програм. Натомість, Концепція лише визначає перелік необхідних компетентностей, шлях здобуття яких обирає безпосередня правнича школа.

Концепція не виходить за ці межі, не встановлює кардинально іншого механізму регулювання, ніж той, який зараз передбачено законодавством. Навпаки, Концепція передбачає, що держава бере на себе зобов'язання сприяти побудові ефективних внутрішніх систем забезпечення якості вищої юридичної освіти, розвитку методології (технологій) викладання права, збільшенню необхідних ресурсів для організації освітнього процесу та інше.

Держава також бере на себе зобов'язання забезпечити безперервний професійний розвиток наукових і науково-педагогічних працівників та гарантувати конкурентний рівень оплати праці науково-педагогічних працівників правничих шкіл.

Керівникам закладів вищої освіти, які прагнуть мати необмежену свободу у прийнятті управлінських рішень.

Заочна форма, в її сьогоднішньому вигляді, особливо при підготовці правників, існувати не може, через неспроможність в межах такої форми забезпечити якість навчання. І це підтверджується численними дослідженнями. Тому питання залишати чи ні заочну форму є швидше риторичним.

Проте, очевидно, що для осіб, які працюють або в силу певних обставин не змогли здобути вищу юридичну освіту, можливий пошук альтернативних форм її здобуття. З шаленим розвитком інформаційних технологій можливо більш прискіпливо віднестись до потенційного впровадження дистанційної форми навчання. Проте це питання подальшого нормотворення, і безумовно воно повинно знайти своє місце в дорожній карті реформи, що буде прийнята на основі Концепції.

Концепцію необхідно прийняти і затвердити якомога швидше, оскільки це важливий програмний документ, який окреслює розвиток сфери правничої освіти на тривалий період. В ній прописані важливі і правильні речі, які можуть кардинально змінити сприйняття юридичної професії та освіти та сприяти її наближенню до європейських стандартів.

Концепція безумовно містить декілька положень, що потребують додаткової аргументації і пояснення або можуть бути доопрацьовані. Однак це не дає підстав ставити під сумнів необхідність та важливість її прийняття.

Кейс з Концепціями юридичної освіти – це найяскравіше свідчення того, як система взагалі може опиратись змінам. І зовсім не важливо, які зміни пропонуються, головне це збереження того, що є. Масштаб і гострота проблеми добре відомі, а тому потрібне системне, а не точкове вирішення проблеми, проте коли справа доходить до прийняття рішення, кожен намагається захищати свої інтереси, керуючись виключно власними амбіціями.

На завершення скажу, що низка положень проєкту Концепції уже імплементуються або імплементовані в законодавство, як то необхідність Єдиного державного кваліфікаційного іспиту, запровадження вступу на магістратуру лише на основі раніше здобутого ступеня бакалавра з права, підвищення вимог до вступників на бакалаврат та магістратуру, скасування державного замовлення на заочній формі та на рівнях молодшого бакалавра та фахового молодшого бакалавра.

Тому, тверезого розуму нам усім і треба зважати на стратегічні, а не короткострокові цілі і закликаємо затвердити Концепцію і поступово рухатись до європеїзації юридичної освіти.