Ми звикли справедливо обурюватися свавільним ув'язненням українців у Росії та ОРДЛО. Ми звикли вважати російську судову систему і псевдосуди псевдореспублік залежними й репресивними. Ми звикли, що агресор може взяти в заручники будь-кого з власників паспорту з тризубом ні за що. Однак не помічаємо, що в Україні будь-хто з нас може опинитися засудженим до тривалого або й довічного ув'язнення за злочини, яких не вчиняв. І — на відміну від тієї самої Росії — шансів переглянути несправедливий довічний вирок не матиме. Навіть якщо невинуватість засудженого є очевидною.

Так за десятки вбивств, які впродовж 25 років вчиняв «пологівський маніяк» Сергій Ткач, були несправедливо засуджені щонайменше 18 невинних людей. Вже після того, як у 2005 році справжній вбивця добровільно зізнався у своїх злочинах, останній з несправедливо засуджених чекав на звільнення майже 7 років.

А остаточний судовий вирок, навіть засудженого до вищої міри покарання, оскаржити можна було навіть в СРСР, однак не в сьогоднішній Україні.

Найжахливіший приклад — справа Володимира Панасенка, засудженого довічно за нібито причетність до організації вбивства. У його справі відомі абсолютно всі обставини події злочину, однак немає жодного доказу провини Панасенка. На тому, що вирок Панасенку потребує перегляду, неодноразово наголошувала Уповноважена Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова. Але ув'язнення завідомо невинної людини триває вже 15 рік — без шансів оскаржити несправедливий вирок. Таке неможливо ніде у цивілізованому світі!

Як Україні вдалося пробити це дно? Хто заважає вирішити проблему, яка має навіть кілька готових рішень? І що має бути зроблено вже зараз, аби захистити українців від довічного покарання за чужі злочини?

Впродовж майже 20 років у незалежній Україні діяла норма ще радянського Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, яка дозволяла переглянути давні кримінальні справи. Підставами для перегляду були істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, а також порушення процедури і неправильне застосування кримінального закону. Навіть за відсутності повноцінного апеляційного перегляду (ця категорія справ розглядалася лише двома судовими інстанціями) у без вини засуджених залишався хоча б найменший, але все ж таки шанс відновити справедливість і повернути свою свободу.

Однак у 2010 році навіть цей останній шанс знесла так звана «мала судова реформа» президента Віктора Януковича — формально радянську норму викреслили з українського законодавства, не залишивши і не створивши натомість нічого.

У 2012 році з'явився новий Кримінальний процесуальний кодекс України, дещо справедливіший: вину багатьох помилково чи умисно неправосудно ув'язнених до 2012 року «довічників» тепер довести було б просто неможливо. Але новий кодекс так і не повернув їм шанс оскаржити винесені за старим кодексом вироки.

Ця ганебна ситуація триває досі. І 30 рік незалежності України несправедливо засуджені «довічники» святкуватимуть у тюремних камерах.

Чи були спроби відновити право на оскарження довічних вироків? Так, але кожну з них, фактично, саботував парламент.

У 2015 році пройшов перше читання законопроєкт 2033а, який передбачав тимчасовий механізм перегляду справ тих «довічників», що були розглянуті за кодексом 1960 року у вочевидь неповноцінній процедурі, тобто в судах лише двох інстанцій. Але за наступні 3,5 роки роботи парламент минулого скликання так і не спромігся розглянути підготовлений до другого читання законопроєкт. А профільний комітет Верховної Ради вже нинішнього скликання зняв його з розгляду як неактуальний.

У 2020 році з'явився новий законопроєкт 3078, який мав на меті відновити право на правосудний вирок для довічно засуджених за старим кодексом і враховував зауваження до попереднього законопроєкту. Але і його зняли з розгляду.

Чому двом парламентським скликанням забракло політичної волі? Чому мовчать гаранти Конституції, увагу яких до цієї проблеми постійно привертають правозахисники? Просто не бачать електорального зиску чи є щось ще?

Звісно, є щось ще. Точніше хтось. А саме — слідчі, прокурори та судді, які забезпечували свавільні засудження. Ніхто з них не хоче ані публічного «визнання», ні відповідальності за це. А багато хто — отримав високі посади і вплив. Достатній, аби убезпечити свої кар'єри від неприємних наслідків власних вчинків.

Старший слідчий Роман Шарко, який, за даними правозахисників, сфабрикував справу проти згаданого вище Володимира Панасенка, у 2008 році працював у прокуратурі Львівської області. Тепер він — начальник управління в Офісі генерального прокурора України.

Суддя Станіслав Голубицький, який входив у склад колегії суддів Апеляційного суду Львівської області та засудив у 2008 році Володимира Панасенка, незважаючи на негативний висновок Громадської ради доброчесності, став суддею Верховного Суду.

Суддя Микола Гурін у 2004 році як головуючий колегії суддів Апеляційного суду Київської області виносив довічний вирок Олександру Рафальському. Попри тортури, що застосовувались як до самого Рафальського, так і до свідків проти нього, які в суді відмовились від своїх свідчень. Зараз суддя Гурін працює у Вищому адміністративному суді України. У 2016 році Рафальський, за право якого на правосудний вирок боролись правозахисники, помер у Лук'янівському СІЗО за загадкових обставин. А у 2021 році Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною його прав.

Суддя Олександр Касмінін у 2004 році як головуючий колегії суддів Апеляційного суду Полтавської області виносив довічний вирок В'ячеславу Полішку. Полішка також катували, після чого він взяв провину на себе. Жодна експертиза не вказує на його причетність до розбою і вбивств, а докази свідчать, що його взагалі не було на місці злочину. Суддя Касмінін сьогодні є суддею Конституційного Суду України за квотою президента.

Жахливі наслідки свавілля цих людей та їхніх численних колег мають бути якнайшвидше припинені.

Є кілька сформульованих рішень. Серед них навіть не потрібно обирати — можна почати з будь-якого або й запустити в реалізацію усі.

• Повернути Верховному Суду право переглядати довічні вироки за виключними обставинами — з підстав істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, порушення процедури, неправильного застосування кримінального закону.Як мінімум — відновити у КПК норму, що діяла до 2010 року. Ще краще — вдосконалити саму процедуру: порядок подання клопотання про перегляд, розгляду справи у порядку виключного провадження.
  
  Зробити це може парламент, подати проєкт відповідного закону — самі депутати або президент.
  
  

• Розширити повноваження Уповноваженого Верховної Ради з прав людини для реагування на порушення права на справедливий суд та підвищення рівня захисту прав і свобод засуджених, які було порушено під час досудового чи судового провадження. Зокрема, надати йому право звертатися до Верховного Суду із заявою про перегляд судового рішення, що набрало законної сили, за виключними обставинами у разі:
  
  
  • порушень прав і основоположних свобод людини під час досудового та/або судового провадження, що могло вплинути на застосування закону України про кримінальну відповідальність;
    
    
  • неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення;
    
    
  • невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
    
    Сьогодні Омбудсмен може, наприклад, ефективно реагувати на випадки катування або жорстокого поводження в місцях несвободи. Мобільна група представників Уповноваженого, до складу якої входять лікарі, журналісти, представники громадськості, здійснює візити без попереджень у будь-який час доби у будь-яке місце несвободи. Група конфіденційно спілкується з жертвами катувань, отримує відповідний доступ до документації, медичних даних, фіксує ознаки тортур і передає відповідні акти реагування в компетентні органи, після чого відбувається розслідування, за якістю якого також спостерігає Омбудсмен. У разі потреби він може оскаржити дії, бездіяльність посадових осіб, що проводять розслідування.
    
    Подібних інструментів для реагування на порушення права на справедливий суд чи поновлення порушених прав людини під час досудового чи судового провадження український Омбудсмен сьогодні не має, але впровадити їх доцільно. Приклад їх застосування можна взяти у Польщі, де Омбудсмен може внести касацію до суду найвищої інстанції на будь-яке рішення суду, що набрало законної сили, у тих справах, в яких було застосоване довічне позбавлення волі.
    
    Зробити це може парламент, ініціювати зміни до відповідного закону — самі депутати або президент.

• Вдосконалити механізм помилування президентом. Зокрема, переглянути порядок здійснення помилування, відновити та активізувати роботу Комісії з питань помилування при президенті України, надати їй повноваження приймати екстрапроцедурні політичні рішення, які дозволяли би припинити свавілля і несправедливість та виправити ситуацію через процедуру помилування.
  
  Зараз ця комісія милує вбивць українських солдатів, але не засуджених до довічного ув'язнення громадян України, чия провина не була належним чином доведена в суді, де мали місця кричущі порушення прав людини, судова помилка чи зловживання судовою владою. Тому потрібне рішення на політичному рівні щодо можливостей помилування осіб цієї категорії.
  
  Зробити це може президент.