Доброчесність суддів:
аналіз практики
Верховного Суду

Оцінювати відповідність кандидатів і чинних суддів цим критеріям стала Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС), якій допомагали Громадська рада доброчесності (ГРД) або Громадська рада міжнародних експертів (ГРМЕ). Вища рада правосуддя (ВРП), розглядаючи подання ВККС, могла відмовити у внесенні подання Президенту про призначення кандидата на посаду судді або звільнити суддю.

Варто зазначити, що в законодавстві дійсно не закріплено визначення «доброчесності». На цьому наголошувало багато суддів у своїх позовах: «поняття "доброчесність" не визначене у чинному законодавстві, воно нове для юридичної науки і відсутнє як таке, зазначене поняття є загальною категорією, яку неможливо визначити». Законодавство закріплює необхідність встановлення відповідності кандидатів на посади суддів критеріям доброчесності, тобто невизначеного поняття, критеріїв якого неможливо встановити. Вони вказували, що норми законодавства в частині встановлення відповідності критеріям доброчесності не відповідають Конституції України, оскільки не відповідають вимогам юридичної визначеності, ясності, недвозначності та непередбачуваності, як елементів верховенства права.

Втім, такі аргументи вочевидь не звучали переконливо для КАС ВС та ВП ВС, які у більшості справ відмовляли у задоволенні позовів про скасування рішень ВККС чи ВРП. Деякі позивачі вважали, що таким чином суди «самоусунулися» від вирішення спору, обмежилися формулюваннями про те, що оцінювати доброчесність кандидатів на посаду судді є прерогативою й виключною компетенцією ВККС. Вони закидали, що суд не сформулював правозастосовного висновку з визначенням (дефініцією) поняття «доброчесності».

В одній справі суд зазначив, що такі посилання спростовуються нормами статті 56 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка містить положення про права та обов'язки судді, у поєднанні з положеннями статті 18 Кодексу суддівської етики (положення про обов'язок бути обізнаним про свої майнові інтереси) та роз'яснень до нього, затверджених рішенням Ради суддів України № 1 від 04.02.2016, а також Бангалорських принципів від 19.05.2006 (схвалені резолюцією Економічної і соціальної Ради ООН від 27.07.2006 № 2006/23).

Втім у більшості випадків суди визнавали, що такого визначення немає. Тож деякі намагались усунути цю прогалину. Так, КАС ВС у своєму рішенні від 22.03.2018 у справі № 800/219/17 вказав:

«Ефективність правосуддя залежить насамперед від особистих чеснот судді. Ці основоположні принципи впроваджені в національну систему правил і норм, що формують моральний аспект поведінки суддів та викладені, зокрема, у Кодексі суддівської етики.

Відповідно до Кодексу, суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Суддя має докладати всіх зусиль для того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною.

За загальними правила Кодексу судді зобов'язані демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, у зв'язку з чим беруть на себе більш істотні обмеження, пов'язані з дотриманням етичних норм як у поведінці під час здійснення правосуддя, так і в позасудовій поведінці.

Зазначене дає змогу сформулювати визначення доброчесності як морально-етичного фундаменту діяльності судді, котрий визначає межі та спосіб поведінки, що має ґрунтуватися на принципах добрих відносин з особами, суспільством і державою, а також чесності способі життя, виконання професійних обов'язків та розпорядженні матеріальними ресурсами».

Ця правова позиція зустрічалась і в подальших рішеннях КАС ВС у справах щодо скасування рішень ВККС про визнання суддів такими, що не відповідають займаним посадам (у справі № 9901/916/18 від 13.02.2019, справі № 9901/738/18 від 11.03.2019, справі № 9901/60/21 від 30.08.2021), щодо скасування рішення ВРП про звільнення судді (справа № 9901/349/20 від 12.05.2021) та щодо скасування рішення ВККС про визнання рішення про те, що кандидат на посаду судді відповідає критерію доброчесності, таким, що не набрало голосів (справі № 9901/87/19 від 10.02.2021).

В жодному із них визначення доброчесності не було розвинено, доповнено. КАС ВС в цих рішеннях навіть не усунув граматичну помилку і далі цитував «чесності способі життя», ймовірно маючи на увазі «чесному способі життя». Трохи видозміненим це визначення є лише у рішенні від 04.03.2019 у справі № 9901/729/18.

Втім, навіть це визначення поняття «доброчесність» навряд чи можна ставити в заслугу судовій гілці влади. Ще у 2016 (тобто ще до прийняття всіх вказаних вище рішень) у статті «Що розуміти під професійною етикою та доброчесністю в контексті кваліфікаційного оцінювання суддів?» д.ю.н. Світлана Глущенко, яка на той час обіймала посаду директорки Департаменту забезпечення діяльності судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України, вказувала саме це визначення. Вона розглядала доброчесність як обов'язок особи, її власний морально-психологічний портрет. Доброчесність, на думку авторки, є багатовекторною та розкривається через 3 призми: «я», «я і суспільство», «я і держава».

Та чи привнесла така дефініція ясності та визначеності для правозастосування? Очевидно, що ні, адже в жодному рішенні суди не оцінювали доброчесність конкретної особи через призми «я», «я і суспільство», «я і держава», тобто те визначення, яке вони наводять у своїх рішеннях.

У справі № 9901/764/18 позивач оскаржував рішення ВККС про припинення його участі у доборі на посаду судді. Це рішення вмотивовано тим, що суддя не вказав у декларації про своє членство у кредитній спілці та зазначив неправдивий розмір заробітної плати.

ВП ВС зауважила, що спершу позивач повідомляв, що він забув про свою участь у згаданій спілці і не знав, що інформація про це міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Далі в суді він доводив, що фактично не набув членства у кредитній спілці у визначеному законом порядку. Такі доводи ВП ВС відхилила, оскільки «вони зумовлені намаганням виправдати свої дії, які не могла залишити поза увагою ВККС, адже, з`ясовуючи в межах конкурсних процедур наявність у кандидата всіх потрібних якостей для зайняття посади судді, ВККС перевіряє не лише його відповідність формальним критеріям, а й оцінює всі обставини, що характеризують особу кандидата, зокрема й те, наскільки відповідально він ставиться до своїх обов`язків, своєю поведінкою не викликає обґрунтованих сумнівів щодо компетентності та доброчесності».

Щодо розбіжностей у декларуванні зарплати ВП ВС також звернула увагу на непослідовні пояснення позивача. Спочатку він стверджував, що розбіжність виникла винятково через технічну помилку під час підрахунку або під час заповнення декларації. А в наступних поясненнях вказував, що при її заповненні вважав, що повинен зазначити фактично отриманий на банківську картку дохід, а не нарахований.

Тобто суд оцінив, що важливим є не тільки наявність розбіжностей в отриманому і нарахованому суддею доході, а також те, як він спростовував такі розбіжності: «Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на вимогу доброчесності від особи, яка реалізує право на заняття посади судді, очікується уважність стосовно розкриття даних підчас участі у відповідному конкурсі, а також чітка, логічна та послідовна позиція».

Іншими словами, суд звернув увагу на те, що позивач надавав суперечливу інформацію щодо членства у спілці й свого доходу:

«Доводи скаржника про те, що суд не з`ясував, чи мав право позивач за власним вибором указувати в декларації отриманий або нарахований упродовж звітного періоду дохід та не перевірив правильність зазначення цієї інформації, не заслуговують на увагу передусім через непослідовність позиції ОСОБА_1 і допущені помилки навіть у декларуванні фактично отриманого доходу за 2016 рік.

… суттєвим щодо вказаних обставин є не стільки тлумачення наявності чи відсутності у позивача обов`язку зазначити відповідні відомості у декларації, скільки невжиття кандидатом належних заходів для відображення достовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік».

І така суперечливість пояснень судді, непослідовність його позиції, на думку суду, є достатньою підставою для ВККС для того, щоб дійти висновку про недоброчесність судді.

У справі № 800/311/17 суддя оскаржував рішення ВККС про те, що він не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у КАС ВС, оскільки вказав недостовірні відомості про доходи дружини.

ВП ВС розглядала цю справу через призму принципів, закладених у Кодексі суддівської етики, та виклала такі правові позиції:

«Важливим питанням у декларуванні доходів є доброчесність щодо майнових прав та обов`язків подружжя стосовно спільного і роздільного майна та надання відомостей про взаємне утримання і центр життєвих інтересів. Незважаючи на те, що нормативно-правові акти не передбачають зустрічного обов`язку членів сім`ї в обов`язковому порядку надати декларанту відомості фінансового-майнового характеру, розумність заходів для обізнаності про майнові інтереси членів родини включає в себе можливість звернення судді до керівництва суду (у разі відмови членів родини надати інформацію щодо фінансово-майнових інтересів і податкових зобов`язань) про отримання відповідних даних в установленому порядку.

У межах оцінки відповідності кандидата на посаду судді Верховного Суду на відповідність критеріям професійної етики та доброчесності перевірці підлягають, зокрема, відомості наведені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру та декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в контексті дотримання кандидатом вимог Кодексу суддівської етики.

Отже, твердження представника позивача щодо недекларування позивачем повних і достовірних відомостей про доходи членів сім`ї через його необізнаність про їх повноту не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків відповідача щодо невідповідності ОСОБА_2 критеріям професійної етики та доброчесності».

Тобто важливим для суду було те, що позивач не намагався вчинити всі можливі дії для того, щоб внести у декларацію достовірні відомості. А отже, це є достатньою підставою для ВККС для того, щоб дійти висновку про невідповідність судді критерію доброчесності.

У справі № 9901/212/19 оскаржувалось рішення ВККС про визнання позивача таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя.

Колегія ВККС взяла до уваги висновок ГРД про порушення суддею правил етики у професійній діяльності й в особистому житті, те, що він ображав інших людей, допускав неетичне спілкування. Приміром, неодноразово залишав коментарі непристойного характеру, вдавався до глузливих висловлювань на адресу громадських активістів, демонстрував вороже ставлення до журналістів, використовував у публічних дискусіях секcистські висловлювання. А також те, що позивач, коли був депутатом міськради, використовував свій статус для отримання незаконних вигоди чи безпідставної і несправедливої переваги його дружиною.

Тож, розглядаючи цю справу ВП ВС відзначила:

«У цій справі має значення також і те, що спірне Рішення з мотивами незгоди з висновками колегії ВККС базувалося на відомостях, які були встановлені, досліджувалися, об'єктивно існували та лягли в основу мотивації оскарженого Рішення.

… відсутність у законі визначення цього терміну [доброчесності] не звільняє суб'єктів правовідносин використовувати його в процесі правозастосування та під впливом як змісту (суті) зовнішніх поведінкових факторів, так і через їхнє зіставлення з якостями, чеснотами чи властивостями, під якими в моральному, етичному, соціально-правовому, світоглядному та іншому сенсах розуміється (сприймається) поняття доброчесність, пояснити і мотивувати за якими ознаками та чи інша кандидатура на посаду судді не може бути віднесене до доброчесних.

У справі за позовом ОСОБА_1 ВККС навела поведінкові фактори позивача, з характеристики яких можливо побачити, чи містять вони ознаки і чи достатньо їх для того, щоб віднести їх до недоброчесних через наявність у них неморальних, непохвальних, неетичних рис».

В той час як одні судді у своїх позовах вимагають правозастосовного визначення поняття «доброчесність», інші у своїх рішеннях цитують дефініцію, яку на практиці не застосовують. При цьому роблять це без будь-якого переосмислення цього поняття.

Проте в більшості проаналізованих справ суди вказували, що законодавець не визначив критеріїв оцінювання (зокрема, поняття «доброчесність»), що оцінювання завжди має суб`єктивний характер та не намагались надати йому тлумачення. Вказували, що вирішальним є особисте переконання кожного члена спільного складу ВККС чи ВРП, яке зрештою і визначає характер їх голосування.

Тому суди оцінювали чи рішення ВККС та ВРП прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, а не відповідність кандидатів на посади суддів чи суддів критерію доброчесності.

Тож чи потрібно закріпляти у законодавстві офіційне визначення поняття доброчесності? Оскільки це не правова, а морально-етична категорія, будь-яке таке визначення є загальним і абстрактним. Наприклад, у Сучасному словнику з етики доброчесність (чеснота) визначена як «позитивна моральна якість, зумовлена свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості».

Набагато важливіше, щоб судді розуміли критерії оцінювання доброчесності, а також вимоги до їх поведінки, закладені в Кодексі суддівської етики, Бангалорських принципах тощо. Саме через них розкривається сутність доброчесної поведінки судді. Тоді поняття «доброчесності» стане живим інструментом, який розвиватиметься та еволюціонуватиме разом із суспільними відносинами, а також надасть можливість керуватись ним для прийняття відповідних рішень щодо судді.